Я вперше помічаю, що насправді ця швидка — справжній мобільний медичний центр із холодильником та міні-аптекою.
— Як справи, сержанте Браянт?
— Чудово, — стогне він. — Сьогодні вночі мав бути вихідний.
Я розсуваю панель і знаходжу сильнодійні ліки.
— Може, знеболювального?
— О боже, так.
Я роблю укол морфіну, і його обличчя обм’якає.
— Це точно хороша ідея? — шепоче мені Джилліан.
— Він досі був у шоковому стані. За хвилину чи дві він би почав кричати на повні легені. Йому відстрелило цілий шмат плеча.
Я боюся повторно перев’язувати рану без належного хірургічного середовища. Якщо зніму бинт, то ризикую розворушити те, що не дає сержантові стекти кров’ю. Натомість я намотую йому на плече ще один шар, упевнюючись, що затиснув достатньо міцно.
Перший бинт містив речовину, що згортає кров, і, здається, добре впорався із своїм завданням.
Про всяк випадок я набираю з ампули в шприц рідину для згортання крові, а також кладу поруч пакет синтетичної крові, якщо Браянт втратить надто багато власної. Мета синтетичної крові не в тому, щоб замінити вашу, а в тому, щоби краще за фізрозчин її розбавити, підтримуючи тиск.
— Що нам робити? — питає Джилліан.
— Ґленн викликав підмогу. Я впевнений, що скоро вони будуть тут.
Ми обоє розуміємо, що Джо близько й дістанеться сюди швидше за будь-яку підмогу.
Ґленн підкрадається до капота патрульної машини. Дробовик націлений праворуч від нас.
БУМ! Він у щось стріляє.
Ґленн переміщається на інший бік від капота й стріляє знову.
БУМ!
БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!
Кулі влучають у патрульне авто з брязкотом, що нагадує звуки льодоруба.
Ґленн хилиться вперед і голосно стогне. Куля влучила йому в бік.
Я біжу до задньої частини машини швидкої, аби допомогти.
— Назад! — огризається він крізь затиснуті зуби й перезаряджає дробовик.
Він підскакує і видає ще один залп. БУМ! БУМ! БУМ!
БАХ! БАХ! БАХ!
Його груди вкриваються червоними цяточками, і він падає на землю.
Я вискакую з машини швидкої і хапаю його дробовик. Коли намагаюся добігти назад, у мене підкошується нога, і ще до того, як упасти, я розумію — мене підстрелили.
Першим у шерехатий асфальт уперіщується підборіддя.
Коли я підводжу затуманений погляд, то вперше помічаю його за двадцять ярдів від себе.
Моя перша реакція — не жах і не шок.
Це трепет.
Джо величезний. Він з голови до п’ят закутий у броню, на обличчі в нього маска — металевий щит із вузькими щілинами та бойовими розписами. Поверх кевларового жилета висить намисто з ведмежих кігтів.
На поясі у Джо я помічаю металеві пазурі з нержавкої сталі, які тільки й чекають, коли їх пустять у хід.
Він повільно прямує до мене, націливши свою гвинтівку мені у груди. Він міг би вже вистрелити, але насолоджується моментом. Йому подобається спостерігати за тим, як я вперше на нього дивлюся.
Я підводжуся на здорове коліно і шкутильгаю назад, до машини швидкої. Щойно я наближаюся, як Джилліан хапає мене під руку й затягує всередину.
Я бачу, як її очі розширюються, коли вона на мить помічає Джо.
— Бачила? — питаю.
— Так.
Вона розриває на мені холошу, щоб оглянути рану.
— Допоможи мені з цим... що мені робити?
— Він...
Слова підводять мене.
— Тео! Допоможи мені з цим! — кричить вона.
Я дивлюся у вікно за тим, як наближається тінь Джо. Як воно — заподіяти стільки смертей? Ти перестаєш вважати себе людиною? Уявляєш себе богом, замкненим у людському тілі? Ти взагалі щось відчуваєш? Чи стаєш істотою, здатною на саму лише чисту реакцію, — мов рядки коду?
Стільки запитань.
Розділ 81
Загнані
Джо підіймає гвинтівку і стріляє у заднє вікно. Я накриваю собою Джилліан і Браянта, повертаючись до пострілів спиною.
Всередині машини швидкої хаос — кулі розбивають скло, прошивають металеві стіни й решетують дірками двері.
Я відчуваю гострий біль у стегні, а ще в боці.
Стакато гвинтівки затихає, і чути лише, як ми дихаємо. Джилліан притислась до мене під грудьми, її голова впирається мені в підборіддя.
Вона накрила своїм тілом пораненого поліціянта — ще один шар людяності, який намагається його захистити.
Чути глибокий свистячий звук, ніби хтось силкується дихнути.
Джилліан повертається до мене, прибирає пасма попелясто-русявого волосся й шепоче:
— З тобою все гаразд?
— Гадаю, так, — намагаюся вимовити я, та з рота тече кров.
Її обличчя, всього за кілька дюймів від мого, сповнюється жаху від вигляду червоної слини на моїх губах.
Я розумію, що той свистячий звук — то я. Одна з куль Джо потрапила в ребро, роздробивши його.
— Стривай, — каже Джилліан. Вона вилазить з-під мене й повзе до дверей.
Я намагаюся вимовити «не виходь туди», та починаю кашляти.
Вона хапається за ручку прочинених задніх дверцят і зачиняє їх зсередини.
Горішнє вікно все в дірках, та здебільшого ціле. Хоча не знаю, яка нам із нього користь. Ще одна хвиля куль від Джо — і скло, скоріше за все, не витримає.
За кілька секунд ручка починає торохтіти — Джо намагається відчинити дверцята.
Ми з Джилліан схвильовано спостерігаємо; згодом звук стихає.
— Думаю, він пішов, — каже Джилліан.
— Ні, не пішов, — булькочу я.
— Тео, скажи мені, що робити!
Вона обмацує моє тіло й знаходить рану в грудній клітці.
— Як він? — питаю я, задихаючись.
Джилліан торкається шиї поліціянта й перевіряє пульс.
— Живий. Тепер допоможи залатати тебе.
Вона допомагає мені сісти.
— Немає часу...
— Маячня. Кажи, що робити!
— Рукавички, — важко дихаючи, промовляю я.
Вона порпається в купі медикаментів, знаходить ящик із синіми рукавичками й надіває їх.
— Тепер що?
— Рана глибока? — питаю я.
Джилліан обмацує поранення, обережно намагаючись дізнатися, чи є отвір, що може свідчити про те, що куля всередині.
— Трясця! — викрикую я — тіло пронизує гострий пекучий біль.
Вона відсахується.
— Вибач!
— Нічого... це добрий знак.
— Я відчуваю твоє ребро. Здається, воно зламане.
— Отвору немає. Візьми... бинт... аби кров згорнулася, — задихаючись, вимовляю я.
Сподіваюся, внутрішня кровотеча — це лише тимчасовий симптом. Якби крізь грудну клітку й легені пройшла куля, я був би мертвий уже за кілька хвилин.
Джилліан відкриває пакет із такими самими бинтами, що ними я перев’язував Браянта, і притискає до моєї шкіри. Згортувальна речовина змішується з кров’ю і починає формувати пломбу зупиняючи кровотечу з рани.
Та я все одно почуваюся очманілим.
— Тео?
Джилліан підіймає руку з підлоги. Вона вся у крові.
— Здається, тебе поранено в ногу, у двох місцях.
Вона оглядає моє тіло й тисне на стегно. Відчуття таке, ніби мене вдарили ножем.
— Мені так шкода! Принаймні куля пройшла навиліт. Здається.
Джилліан знаходить ножиці й розрізає мені джинси.
— Ногу теж обмотати?
— Затисни... — кажу я крізь зціплені зуби. — Зроби тампон...
Іноді найкращою польовою перев’язкою стає кругла затичка, яка повністю перекриває рану. Це може врятувати життя, а може й нашкодити, залежно від характеру рани. Для діри у м’язі мого стегна це найдоцільніше рішення.
— Такий? — питає Джилліан, тримаючи аплікатор, схожий на шприц.
— Так...
Без попередження — що, мабуть, на краще — вона притискає його до рани. Біль настільки сильний, що на якусь мить я відключаюся.
Я приходжу до тями, коли Джилліан дає мені ляпаса й називає моє ім’я.
Мені холодно, я відчуваю слабкість.
— Так...
— Ти втратив багато крові.