Выбрать главу

Я вперше помічаю, що насправді ця швидка — справжній мобільний медичний центр із холодильником та міні-аптекою.

— Як справи, сержанте Браянт?

— Чудово, — стогне він. — Сьогодні вночі мав бути вихідний.

Я розсуваю панель і знаходжу сильнодійні ліки.

— Може, знеболювального?

— О боже, так.

Я роблю укол морфіну, і його обличчя обм’якає.

— Це точно хороша ідея? — шепоче мені Джилліан.

— Він досі був у шоковому стані. За хвилину чи дві він би почав кричати на повні легені. Йому відстрелило цілий шмат плеча.

Я боюся повторно перев’язувати рану без належного хірургічного середовища. Якщо зніму бинт, то ризикую розворушити те, що не дає сержантові стекти кров’ю. Натомість я намотую йому на плече ще один шар, упевнюючись, що затиснув достатньо міцно.

Перший бинт містив речовину, що згортає кров, і, здається, добре впорався із своїм завданням.

Про всяк випадок я набираю з ампули в шприц рідину для згортання крові, а також кладу поруч пакет синтетичної крові, якщо Браянт втратить надто багато власної. Мета синтетичної крові не в тому, щоб замінити вашу, а в тому, щоби краще за фізрозчин її розбавити, підтримуючи тиск.

— Що нам робити? — питає Джилліан.

— Ґленн викликав підмогу. Я впевнений, що скоро вони будуть тут.

Ми обоє розуміємо, що Джо близько й дістанеться сюди швидше за будь-яку підмогу.

Ґленн підкрадається до капота патрульної машини. Дробовик націлений праворуч від нас.

БУМ! Він у щось стріляє.

Ґленн переміщається на інший бік від капота й стріляє знову.

БУМ!

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Кулі влучають у патрульне авто з брязкотом, що нагадує звуки льодоруба.

Ґленн хилиться вперед і голосно стогне. Куля влучила йому в бік.

Я біжу до задньої частини машини швидкої, аби допомогти.

— Назад! — огризається він крізь затиснуті зуби й перезаряджає дробовик.

Він підскакує і видає ще один залп. БУМ! БУМ! БУМ!

БАХ! БАХ! БАХ!

Його груди вкриваються червоними цяточками, і він падає на землю.

Я вискакую з машини швидкої і хапаю його дробовик. Коли намагаюся добігти назад, у мене підкошується нога, і ще до того, як упасти, я розумію — мене підстрелили.

Першим у шерехатий асфальт уперіщується підборіддя.

Коли я підводжу затуманений погляд, то вперше помічаю його за двадцять ярдів від себе.

Моя перша реакція — не жах і не шок.

Це трепет.

Джо величезний. Він з голови до п’ят закутий у броню, на обличчі в нього маска — металевий щит із вузькими щілинами та бойовими розписами. Поверх кевларового жилета висить намисто з ведмежих кігтів.

На поясі у Джо я помічаю металеві пазурі з нержавкої сталі, які тільки й чекають, коли їх пустять у хід.

Він повільно прямує до мене, націливши свою гвинтівку мені у груди. Він міг би вже вистрелити, але насолоджується моментом. Йому подобається спостерігати за тим, як я вперше на нього дивлюся.

Я підводжуся на здорове коліно і шкутильгаю назад, до машини швидкої. Щойно я наближаюся, як Джилліан хапає мене під руку й затягує всередину.

Я бачу, як її очі розширюються, коли вона на мить помічає Джо.

— Бачила? — питаю.

— Так.

Вона розриває на мені холошу, щоб оглянути рану.

— Допоможи мені з цим... що мені робити?

— Він...

Слова підводять мене.

— Тео! Допоможи мені з цим! — кричить вона.

Я дивлюся у вікно за тим, як наближається тінь Джо. Як воно — заподіяти стільки смертей? Ти перестаєш вважати себе людиною? Уявляєш себе богом, замкненим у людському тілі? Ти взагалі щось відчуваєш? Чи стаєш істотою, здатною на саму лише чисту реакцію, — мов рядки коду?

Стільки запитань.

Розділ 81

Загнані

Джо підіймає гвинтівку і стріляє у заднє вікно. Я накриваю собою Джилліан і Браянта, повертаючись до пострілів спиною.

Всередині машини швидкої хаос — кулі розбивають скло, прошивають металеві стіни й решетують дірками двері.

Я відчуваю гострий біль у стегні, а ще в боці.

Стакато гвинтівки затихає, і чути лише, як ми дихаємо. Джилліан притислась до мене під грудьми, її голова впирається мені в підборіддя.

Вона накрила своїм тілом пораненого поліціянта — ще один шар людяності, який намагається його захистити.

Чути глибокий свистячий звук, ніби хтось силкується дихнути.

Джилліан повертається до мене, прибирає пасма попелясто-русявого волосся й шепоче:

— З тобою все гаразд?

— Гадаю, так, — намагаюся вимовити я, та з рота тече кров.

Її обличчя, всього за кілька дюймів від мого, сповнюється жаху від вигляду червоної слини на моїх губах.

Я розумію, що той свистячий звук — то я. Одна з куль Джо потрапила в ребро, роздробивши його.

— Стривай, — каже Джилліан. Вона вилазить з-під мене й повзе до дверей.

Я намагаюся вимовити «не виходь туди», та починаю кашляти.

Вона хапається за ручку прочинених задніх дверцят і зачиняє їх зсередини.

Горішнє вікно все в дірках, та здебільшого ціле. Хоча не знаю, яка нам із нього користь. Ще одна хвиля куль від Джо — і скло, скоріше за все, не витримає.

За кілька секунд ручка починає торохтіти — Джо намагається відчинити дверцята.

Ми з Джилліан схвильовано спостерігаємо; згодом звук стихає.

— Думаю, він пішов, — каже Джилліан.

— Ні, не пішов, — булькочу я.

— Тео, скажи мені, що робити!

Вона обмацує моє тіло й знаходить рану в грудній клітці.

— Як він? — питаю я, задихаючись.

Джилліан торкається шиї поліціянта й перевіряє пульс.

— Живий. Тепер допоможи залатати тебе.

Вона допомагає мені сісти.

— Немає часу...

— Маячня. Кажи, що робити!

— Рукавички, — важко дихаючи, промовляю я.

Вона порпається в купі медикаментів, знаходить ящик із синіми рукавичками й надіває їх.

— Тепер що?

— Рана глибока? — питаю я.

Джилліан обмацує поранення, обережно намагаючись дізнатися, чи є отвір, що може свідчити про те, що куля всередині.

— Трясця! — викрикую я — тіло пронизує гострий пекучий біль.

Вона відсахується.

— Вибач!

— Нічого... це добрий знак.

— Я відчуваю твоє ребро. Здається, воно зламане.

— Отвору немає. Візьми... бинт... аби кров згорнулася, — задихаючись, вимовляю я.

Сподіваюся, внутрішня кровотеча — це лише тимчасовий симптом. Якби крізь грудну клітку й легені пройшла куля, я був би мертвий уже за кілька хвилин.

Джилліан відкриває пакет із такими самими бинтами, що ними я перев’язував Браянта, і притискає до моєї шкіри. Згортувальна речовина змішується з кров’ю і починає формувати пломбу зупиняючи кровотечу з рани.

Та я все одно почуваюся очманілим.

— Тео?

Джилліан підіймає руку з підлоги. Вона вся у крові.

— Здається, тебе поранено в ногу, у двох місцях.

Вона оглядає моє тіло й тисне на стегно. Відчуття таке, ніби мене вдарили ножем.

— Мені так шкода! Принаймні куля пройшла навиліт. Здається.

Джилліан знаходить ножиці й розрізає мені джинси.

— Ногу теж обмотати?

— Затисни... — кажу я крізь зціплені зуби. — Зроби тампон...

Іноді найкращою польовою перев’язкою стає кругла затичка, яка повністю перекриває рану. Це може врятувати життя, а може й нашкодити, залежно від характеру рани. Для діри у м’язі мого стегна це найдоцільніше рішення.

— Такий? — питає Джилліан, тримаючи аплікатор, схожий на шприц.

— Так...

Без попередження — що, мабуть, на краще — вона притискає його до рани. Біль настільки сильний, що на якусь мить я відключаюся.

Я приходжу до тями, коли Джилліан дає мені ляпаса й називає моє ім’я.

Мені холодно, я відчуваю слабкість.

— Так...

— Ти втратив багато крові.