— Бо в мене кровотеча, — безглуздо бовкаю я.
— Може, ввести тобі штучної крові?
Джилліан тримає в руці пакет.
— Зможеш... зможеш... знайти вену?
— Так. Мабуть.
Я настільки втомлений, що навіть несила відповідати.
— Тео! Лишайся зі мною!
Вона знову дає мені ляпаса.
— Як... жорстоко.
В очах починає темніти. Я відчуваю гострий біль у руці, потім поступово опановую себе.
Джилліан чіпляє пакет зі штучною кров’ю на дверній ручці над нашими головами. Кінець ввіткнуто мені в руку.
— Правильно? — питає вона.
— Так. Кров ще йде?
— Здається, ні.
Джилліан фіксує голку в моїй руці, обмотуючи її бинтом.
— А що Джо? — питаю я.
— Уже кілька хвилин як не чути. Гадаю, підмога на підході.
Хотів би я в це вірити. Та, відчуваю, ще не скоро хтось прийде нас рятувати. Він не міг просто полишити нас і піти геть.
Я намагаюся втриматись вертикально, та заледве можу поворухнутися. Спираюся на стіну й намагаюся віддихатись.
Джилліан крутиться навколо мене, перевіряє бинти, потім упевнюється, що з поліціянтом досі все гаразд.
Раптом вона завмирає і дивиться вгору, схиляючись наді мною.
Я готовий спитати: «Що сталося?» — а тоді чую звуки важких кроків, що наближаються до задніх дверцят швидкої.
Крізь потрощене скло ми бачимо, як рухається тінь.
Повітря розриває страшний скрегіт: Джо ввімкнув якийсь механічний прилад. Швидку заповнює шум, доки він ріже дверцята пилою по металу.
Джилліан розвертається і прикриває мене спиною, аби захистити.
— Перевір, чи є у поліціянта пістолет, — шепочу я, зболено дихаючи.
Вона тягнеться повз мене, намагаючись намацати його кобуру.
— Не можу знайти...
Слова завмирають на її вустах, коли горішні дверцята падають додолу.
Через її плече я бачу величезну мов гора, постать — це Джо.
Кремезна рука просовується всередину й хапає Джилліан за щиколотку.
— Тео! — кричить вона, доки він тягне її до себе.
Я намагаюся взяти її за руки, втримати, та вона вислизає ще до того, як я знаходжу сили поворухнутися.
Джилліан хапається за дверну коробку, намагається зачепитися. Джо надто сильний. Він витягає її, і вони зникають з мого поля зору.
Він її забрав.
Забрав її першою.
Він знає, що я тут, ледь живий, ні на що не здатний.
Так він змушує мене страждати.
Розділ 82
Невсипущий
Її немає.
Я намагаюся підвестися. Світ навколо починає крутитися, ноги підкошуються, і я падаю прямісінько на Браянта.
З нього виривається стогін.
Йому потрібна допомога. Трясця, мені самому потрібна допомога.
Я намагаюся звестися на руки й ноги, щоби повзти, та руки заслабкі, аби втримати мою вагу.
Він забрав Джилліан. І найгірше, що вона навіть не кричала. Вона розуміла: я поранений надто сильно, аби що-небудь вдіяти.
Я втратив стільки крові. І досі кривавлю.
Можна здатися.
Не страшно опустити руки і сказати, що я зробив усе, що міг.
Мені її не врятувати.
Я не зміг врятувати Джуніпер.
Я заслуговую на смерть.
Коли Джо прийде по мене, я не опиратимусь.
Я не зможу жити далі, знаючи, що безпомічно лежав, доки він забирав Джилліан.
Не зможу жити далі...
Я усвідомлюю, що давши йому її вбити, я позбавляю себе сенсу життя.
Моя рука падає на гору ампул.
Декстроамфетамін сульфат.
Спіди.
Працюючи парамедиком, я не раз стикався з пришелепками на спідах. Угамувати їх могли лише декілька поліціянтів одночасно. Подеколи й цього було замало. Їхні мізки не розуміли, що організм уже не здатен продовжувати рухатись.
Що організм не здатен продовжувати...
Зрештою, їхні тіла заплатили свою ціну. Зупинка серця, або й гірше.
Та що може бути гірше?
Пакет із кров’ю, що висить над головою, наштовхує мене на одну ідею. Точніше, це справжнє самогубство. Втім, я зможу виграти ще кілька хвилин...
Я знаходжу шприц і вводжу в пакет крові амфетамін.
Порпаюся в шухлядах, знаходжу епінефрин, адреналін і також додаю до крові.
Це забагато.
Такої кількості ви б не ввели навіть скаковому коню, хіба що ненавиділи б цю тварину і хотіли б, аби її серце вибухнуло на останньому колі.
Але саме це мені й потрібно.
Моєму тілу вже однаково кінець.
Сьогодні я помру, так чи інакше. То хай краще в боротьбі.
Я обмотуюся бинтом, закріплюючи пакет із кров’ю у себе на грудях, і переставляю голку до артерії на стегні, за кілька дюймів від місця, де в мене влучила куля.
Намагаюся пробити голкою шкіру, та надто слабкий для цього. Здається, я знову поринаю в сон.
— ТЕО!
Не знаю, це кричала Джилліан чи просто голос у моїй голові. Хай там як, від цього залежить усе на світі. Я знаходжу артерію і вводжу голку...
Я вже відчуваю в тілі поколювання. По шкірі починають маршувати хвилі електричних мурах.
Дихання вирівнюється. Серце б’ється частіше.
ЙОСИП ДРАНИЙ.
Я В УДАРІ.
Голова нагадує одну з тих плазмових куль у магазині новинок.
У мить повної ясності я хапаю з підлоги шприци, наповнюю їх різними речовинами і пхаю в кишені куртки.
На підлозі багато моєї крові. Я примотую до грудей ще дві пінти крові та кріплю на бік маленький насос. Кров із них не піде, доки тиск не впаде ще нижче. Про всяк випадок я впорскую адреналін і в ці два пакети.
Виходить біонічне лайно Ленса Армстронга геть нового рівня.
Я відчуваю силу й не просто підвожуся, а підскакую на ноги.
Виходжу з машини швидкої, відчуваючи, ніби я — чиста енергія. Я мчу туди, де востаннє бачив Джилліан.
Я рухаюся швидко. Підсвідомо знаю, що моя ліва нога волочиться через рану, та стимулятори блокують нервові закінчення, і м’язові тканини роблять те, що я їм наказую — будь-які заперечення відкидаються.
Нацисти шпигали своїх солдатів схожим лайном, аби робити з них суперсолдатів. Доводилось платити за це неабияку ціну фізично, та почнемо з того, що наміри в нацистських лікарів і без того добрими не були.
Ще мить тому я пригнічено лежав, готовий дати Джо прикінчити мене. Тепер... дідька лисого. Я БІСІВ ЛОКОМОТИВ, ГОТОВИЙ РОЗІРВАТИ ЙОГО НА ШМАТТЯ.
Якась частина мене підказує, що це говорять наркотики.
ДО БІСА ЦЕЙ ШУМ.
Я ЙОГО ПОШМАТУЮ.
Так тримати, красунчику. Тепер треба подумати. Може, слід підняти той дробовик біля тіла Ґленна? Можливо, там лишилося ще кілька набоїв.
Я хапаю його й біжу до лісу. Між деревами є прогалина, через яку він, найімовірніше, її й потягнув.
Я перевіряю набої в дробовику. Лишився один.
ХАЙ ВІД НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ.
Я біжу вниз схилом і прострибую останні кілька ярдів.
Нога підкошується, та я продовжую бігти.
Він хоче, щоб я йшов за ним слідом. Він бачив мене пораненого в машині швидкої і захотів перевірити, з якого я тіста. Чи дозволю йому забрати мою дівчину? Чи знайду в собі сили бути, трясця, чоловіком?
Я продираюся крізь кущі, відбиваючись від гілок стволом дробовика.
Добігаю до маленької галявини.
На іншому краю височіє велика фігура. Джилліан на землі, навколішках, з її нижньої губи сочиться кров, навколо лівого ока синець. Однією рукою Джо обвиває її шию, в іншій тримає пазурі, готовий проколоти яремну вену.
Він дивиться у мій бік. Мовчазний, та при цьому сповнений люті.
Я думаю про те, щоб зробити постріл, та помічаю, як ствол у моїх руках тремтить.
Я надто під кайфом, аби влучно цілитися.
Я з однаковим успіхом можу влучити і в нього, і в неї — це при тому, що він у броні.
Дробовик випадає мені з рук на землю.
Швидко, до біса швидко Джо відштовхує Джилліан убік і мчить на мене.
Він хоче показати, наскільки швидкий. Хоче, щоб я побачив, що насправді він — тваринний дух, який вселився у людське тіло.