Він хоче, аби я помер, знаючи, що він не якийсь там розбещений псих.
Хоче, аби я повірив, що він напівбог.
На крихітну часточку секунди я йому вірю. Жодна людина його розміру не може так швидко бігати. Здається, люди взагалі не можуть так швидко реагувати.
Потім я згадую, що я науковець.
І ЩОЙНО ВВІВ ДО СВОГО ТІЛА КУПУ ПОТУЖНОГО ЛАЙНА, ЯКЕ ВБ’Є МЕНЕ.
ТА НА ОДНУ КОРОТКУ МИТЬ... Я ДЕМОНІЧНИЙ ВОЇН-МЕСНИК.
І маю купу шприців, про які він не здогадується.
Розділ 83
Адаптація
У мене була подруга, морська біологиня, що якось почепила трекер на велику білу акулу. Я спитав, як їй це в біса вдалося.
Спершу, пояснила вона, слід узяти довгу палицю і прикріпити на кінці транквілізатор. Потім закинути у воду приманку й почекати, доки акула підпливе близько до човна. Коли вона починає їсти шматки риби, ти завдаєш удару. А коли обм’якне, тримаєш нерухомою у воді за допомогою спеціального гамака. Хтось рахує хвилини до закінчення дії транквілізатора, а ти берешся до роботи.
Справжньою проблемою, за її словами, були не великі білі акули.
А те, що ставалося після того, як акула втрачала здатність рухатись і безпорадно лежала на поверхні води.
Доводилось захищати її від дельфінів.
Маленькі розумні пройдисвіти не втрачали жодної можливості напасти на акул. Вони з’являлися нізвідки, таранячи носами щілини зябр великої білої акули, намагаючись її прикінчити.
Я їх не звинувачую.
Дослідникам доводилось прикривати їм спини й упевнюватись, що на їхніх пацієнтів не націлена вісімсотфутова торпеда.
Акули плавають в океані понад чотириста мільйонів років, дельфіни ж — удесятеро менше. І все ж за такий короткий період дельфіни адаптувалися й стали найлютішими ворогами акул.
І хоч у дельфінів, як і у великих білих акул, ростуть тупі молочні зуби, вони мають дещо таке, чого в акул немає — свій мозок. Дельфіни просто неймовірні імпровізатори.
У акул є запрограмовані стратегії, яким багато мільйонів років. У дельфінів є чит-коди.
Я не боєць, попри всі намагання Ґаса. Але Джо також. Він убивця. Він велика біла акула на двох ногах і, як і всі акули, використовує одну й ту саму стратегію багато разів. Він полює на наляканих, слабких, вразливих. Я ж маю мислити як дельфін.
Джо насувається на мене, і я падаю навколішки. Його руки свистять у мене над головою, розрізаючи повітря металевими пазурами. Він рухається надто швидко, аби вчасно спинитися, його права нога вдаряється в моє плече, і він спотикається.
Я перекочуюся на бік.
Перш ніж я встигаю зібратися, Джо вже розвернувся.
Дідько, він швидкий.
На мене летять чотири скімітари. Я ховаю голову й відчуваю, як вони врізаються мені в спину. Я під кайфом, тому майже не боляче, навіть цікаво, як воно — бути розрізаним.
Я замахуюся шприцом і цілюся йому в литку. У шприці достатньо заспокійливого, аби зупинилося серце ведмедя.
Голка входить у шкіру. Я починаю тиснути на поршень, та Джо смикає ногою, і мені вдається ввести лиш половину.
Лайно!
Це востаннє він підпустив мене так близько.
Я користуюся моментом і відстрибую, на кілька секунд лишаючись від нього на безпечній відстані.
Перед собою у лівій руці я тримаю ще один шприц.
На якусь мить він зупиняється і спостерігає за мною. За маскою нічого не видно, та я впевнений — він мене оцінює.
Я намагаюся спробувати нову тактику.
Треба зробити щось таке, чого жертви ніколи не робили.
— Так собі нічка, Джо?
Я знаю, що його єдиною відповіддю стане атака, тож, щойно закінчивши речення, відстрибую вбік.
Джо сіпається туди, де я щойно стояв, вдаряючи повітря і оголюючи тим самим лівий дельтоподібний м’яз. Я настрибую на нього й чіпляюся за його руку, мов мавпа за стовбур дерева.
Перш ніж голка входить у шкіру Джо впивається пазурами мені в плече й ранить.
Його маску заливає гейзером крові.
Трясця. Він зачепив мою артерію.
Кров продовжує бити фонтаном.
Я звалююся з нього й боляче приземляюся на спину.
Джо стоїть наді мною. Тріумфує. Він відкинув мене, мов Кінґ-Конґ.
Кров усе ще прискає, здіймається у повітря і розбризкується навколо моєї голови.
Він просто дивиться.
Це його фішка — поранити когось, а потім дочекатися, коли жертва стече кров’ю.
Ось що його найбільше тішить.
У мені стільки всякої хріні, що мозок надто напружений, аби усвідомити, що кров не тектиме вічно.
Фонтан перетворюється на струмок, потім зупиняється.
Наступним буде моє серце.
Останнім, що я побачу, буде чоловік, який мене вбив.
Чоловік, який ось-ось уб’є Джилліан.
Розділ 84
Тромбоз
Джо нависає наді мною, спокійно насолоджуючись моєю смертю, даючи мені стекти кров’ю, мов зарізаній свині.
Я лежу тут безпорадний, дивлюся на височенного, мов секвоя, чоловіка, чекаю, коли мій зір згасне й можна буде вирушити на той бік річки Стікс.
Усе ще чекаю...
І чекаю...
Дідько, помирати, виявляється, довго.
Чи, може, час сповільнився?
Свою смерть я переживаю віддалено, немов Наглядач із моїх коміксів «Марвел», який завжди з’являється, коли настає кінець.
Смерть нагадує горизонт подій чорної діри, де ти нескінченно падаєш?
Я знаю, це суб’єктивно і все таке, та, на бога, я давно вже мав би бути мертвий.
Неважливо, скільки в моїй кровоносній системі ліків — коли ти стікаєш кров’ю з розрізаної артерії, все решта — справа фізики. Ти маєш бути мертвий.
Та я досі живий. Чи принаймні при тямі.
Джо присідає навколішки. Я чую, як він дихає під маскою. Він щось відчуває.
— Тео... — плаче Джилліан.
Вона — розмита пляма на краю галявини.
Голова Джо повертається на звук її голосу.
Тоді до мене доходить.
Джо не зачепив артерію.
Він порізав пакет із кров’ю.
Мене він, звісно, теж поранив, та той гейзер був не з моєї крові. Мій тиск падає, це відчувається... а отже, зараз будь-якої миті...
БЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗЗ.
Спрацьовує мій маленький насос для перекачування крові. Джо повертає голову й дивиться на мене.
Я продовжую вдавати мертвого.
Звук насоса дуже нагадує пейджер.
Він нахиляється наді мною, намагаючись визначити джерело вібрації.
Я.
Трясця.
Не.
Дихаю.
Джо знімає праву рукавичку і тримає її в лівій. Його масивна лапа обмацує мене збоку.
Я помічаю під маскою його товсту рожеву шию. Ось його вразливе місце. Його зяброві щілини.
Мов опортуністичний дельфін, я заколочую шприц, що тримав у руці, йому в шию.
— КЛЯТИЙ ВИРОДОК! — реве він.
— Ну що, вийшов із ролі, козел?
Він вдаряє кулаком мене в обличчя, розтрощуючи носа.
Починає надівати свої пазурі, потім хилиться назад, на п’яти. Він підводиться, його хитає.
Я відкочуюсь і встаю на коліна. Тепер хитає і мене.
Джо шкутильгає в один бік, тоді зупиняється. Він надіває рукавичку повністю і суне на мене.
Слабкий, та з трохи кращою координацією, ніж у нього, я відхиляюся вбік. Він минає мене, а тоді звалюється, немов п’яний.
Моя скалічена нога дає про себе знати, і я падаю на коліна, вдаряючись обличчям об землю.
Кров струменить по шиї та затікає в рота. Я не бачу Джо.
Я ні хріна не бачу.
Здається, я відключаюся.
Чиясь рука хапає мене за передпліччя і тягне вгору.
Я намагаюся замахнутися на нападника кулаком, та не можу зрозуміти, де він.
— Тео! — кричить Джилліан.
Дідько. Я ледь її не вдарив.
Я припиняю пручатися, даю Джилліан підтягнути мене до колоди та всадовити.
— З тобою все гаразд? — питає вона, присівши переді мною.