Тепер я пригадую все чіткіше. Ми сиділи в піцерії біля кампусу з групою інших студентів. Вона сіла на стілець поруч зі мною. Мала світлі карі очі.
Вона зачесала волосся і злегка всміхнулася.
— Отже, професоре Тео, яку пораду ви дасте амбітній науковиці?
Вона поклала лікті на стіл. Я відсунувся назад, аби дати їй більше місця. Це змусило її знову всміхнутися.
Пам’ятаю, я дуже боявся здатися одним із тих розпусних викладачів, що затискають по кутках молодих студенток, мов доведені до розпачу вовки, а тоді зображають здивування, вислуховуючи, що їхня робота має мало спільного з надмірною приязністю до жінок.
Мову її тіла я не помічав. Можливо, вона навіть фліртувала, як роблять деякі дівчата, щоб отримати відповідь від чоловіка, який в іншому разі проігнорував би їх. Не знаю. Я звертав увагу лише на запитання. Дав щиру відповідь. Вона відсунулась від мене, лише щоб, поклавши лікоть на стіл, підперти голову рукою, і продовжила уважно слухати. Я вів далі, і, здавалось, все це її лише розважає. Та тепер я знаю: це було не так. Кожне моє слово вона сприймала всерйоз.
Через ті слова, мої слова, вона загинула.
Розділ 8
Фронтири
Від Плінія Старшого, котрий помер, кинувшись до берегів Помпеїв після виверження вулкану Везувій, до наших часів займатись наукою може бути вкрай небезпечно. Експерти з пошуку патогенів гинули, намагаючись побороти хвороби. Ми втрачали астронавтів при поверненні в атмосферу й дослідників океану в морських глибинах.
Навіть лабораторія може бути небезпечним фронтиром. Мадам Кюрі вбили елементи, які вона допомагала нам зрозуміти. Мисливці за вірусами в установах із п’ятим рівнем безпеки[3], де очищається кожна молекула повітря, накладали головами від крихітного уколу шпилькою, який розривав кінчик рукавички.
Іноді причина криється в недбалості. А буває, ми просто не розуміємо природу того, що намагаємося дослідити. Або ж просто не щастить: ти опиняєшся не в тому місці і не в той час.
Радячи своїм студентам виходити з лабораторії у світ, перевертати камені та пхати носи в недосліджені місця, я, певно, сприймаю як само собою зрозуміле той факт, що вони будуть обережними. Або ж моя провина в тому, що я недооцінюю небезпеки, які трапляються, хай як ретельно ти готуєшся.
Хоч я і провів добрячу частину своєї молодості в лісі, тепер, в окулярах та з розкуйовдженим волоссям, я певен, що в очах своїх студентів не надто відрізняюся зовні від хворих на агорафобію викладачів англійської мови та двоногих лабораторних щурів, котрі бачать денне світло лише дорогою до торговельних автоматів у студентському центрі.
Я абсолютно не готовий до виживання в диких умовах. Моя підготовка до походу в ліс закінчується перевіркою кількості питної води та злакових батончиків у рюкзаку. У багатьох ситуаціях моє сприйняття лісу не практичне, а радше абстрактне та теоретичне.
Та все ж я дещо дізнався про дику природу від свого вітчима, і трохи здорового глузду мені втовкмачили інструктори з корпусу підготовки офіцерів запасу, які справедливо вважали мою інтелектуальну допитливість за ймовірну перешкоду на полі бою.
І, відкидаючи цей мізер своїх знань, гадаю, провина в тому, що сталося з Джуніпер, може бути й моєю.
Детектив Ґленн робить дзвінок, а я сиджу й дивлюся на простягнену руку нещасного дівчати.
Її пальці назавжди скоцюрбились в агонії, коли тіло припинило виробляти коензими, які запобігають застиганню м’язів, що його ми кличемо трупним задубінням.
У семестрі так багато годин, за які можна навчити студентів найважливішого. Я без кінця створював різноманітні плани уроків, намагаючись виокремити лише те, що здавалось мені критично значущим. При цьому я якось знаходив час і давав їм грати в відеоігри на екрані лекційної зали — показуючи, яким гіповим я можу бути, і навчаючи, що навіть цифрова екосистема може існувати за новоствореними правилами.
Тепер я шкодую, що витрачав стільки часу на ті нісенітниці чи на дні кіно, коли ми дивилися фільми на кшталт «Аватара» і намагались раціоналізувати життєвий цикл інопланетян.
Я мав би навчати їх виживання.
Відеоігри та кіно — це потурання власному егоїзму. Я ніколи не був популярним викладачем, що вміє влучно пожартувати чи просто побазікати зі студентами. Я часто буваю відірваним від реальності, тримаюся одинаком. Ці так звані втішні методи викладання — це мої спроби показати, що існує зв’язок між крутими речами в їхньому житті та світом, у якому живу я.
Дивлячись на знімки нещасної Джуніпер, я відчуваю себе дурнем, мов викладач історії, що приперся в аудиторію в костюмі Капітана Америки.
Я мав би навчати її та її одногрупників безпеки, а не щосили боротися за їхню прихильність.
Джуніпер не мала йти туди сама. Слід було комусь повідомити. Вона мала захопити з собою зброю. Мала зробити все те, чого не роблю я сам...
Імпульсивна, допитлива й забудькувата, вона могла дізнатись від мене більше, ніж їй було варто.
— Докторе Крей? З вами все гаразд? — питає Ґленн.
Я усвідомлюю, що зібрав шість світлин Джуніпер докупи і притиснув їх до себе. Мені стає ніяково, і я кладу їх назад на стіл.
— Перепрошую, — я відсовую стілець. — Мабуть, мені краще піти. Якщо ви не проти.
— Так, звісно.
Ґленн встає і прямує до дверей, щоб відчинити їх мені. Перш ніж повернути ручку, він зупиняється.
— Я щойно розмовляв телефоном зі Службою рибних ресурсів та диких тварин. Вони відправили сюди свого найкращого ловця. Ми впіймаємо цього звіра. Якщо це хоч якось вас розрадить.
Я відповідаю слабкою посмішкою.
— Ми обоє знаємо, що не розрадить. Ведмідь просто був ведмедем, — я роблю глибокий вдих, та повітря не хоче рухатись усередину. — Їй слід було краще підготуватися.
— Не нарікайте на неї, — відповідає Ґленн.
Я підводжу погляд. Мої слова лаконічні та сповнені ненависті до себе.
— Я нарікаю не на неї.
Розділ
9 Північ
Надвечір мене висаджують на стоянці мотелю разом із картонною коробкою, в якій моє взуття, ноутбук та інші речі, що їх забрали з мого номера та «Експлорера».
У дверях номера досі тріснута рама в тому місці, де їх висаджував спецпідрозділ. Варто було би, мабуть, попросити переселити мене в інший, та мені байдуже.
Я зачиняюся в номері й замикаю двері на ланцюг, щоб не теліпалися. Ліжко досі розстелене, та, здається, подушки хтось совав. Якби мене спитали, я б сказав, що хтось провів по них липучим роликом, збираючи волосся. Підозрюю, шукали не лише кров Джуніпер. Шукали будь-які її сліди.
Доки ми з детективом Ґленном розмовляли, лаборантка проводила побіжний огляд знайденого.
Якби вони виявили на моїх простирадлах чи в зливі душу довгу каштанову волосину, готовий закластися, що Ґленн би невинно запитав, ночував я сам чи мав компанію. Таким би був перший крок, щоб з’ясувати, чи я не брехун і не потенційний убивця.
Я впевнений, що Ґленн уважно мене оцінював, аж доки я не полишив відділок. Він зустрічав сотні, а може, й тисячі винних. Певен, він знає, на що слід звертати увагу. Кожен із нас унікальний, однак реагуємо ми всі більш-менш однаково.
Мене легко можна назвати неемоційною людиною. Та, гадаю, такий я і є, якщо говорити буквально.
Коли помер батько, я з відкритого хлопця, щоб не сказати екстраверта, перетворився на відлюдька. Мати відправляла мене до кількох психологів. Усе переймалася, що я неправильно даю раду своєму горю.
Сидячи в їхніх кабінетах, я міг висловлювати свої почуття лише в стилі «так-чи-ні». Коли один із психотерапевтів, доктор Блейклі, дав мені письмовий тест із конкретними запитаннями про мої почуття, раптом те, що відбувалося в моїй голові, прояснилося — принаймні для Блейклі й мене самого.
Блейклі всадовив поруч мою матір і прямо сказав їй, що я даю собі раду краще, ніж можна було очікувати. Я не соціопат і не позбавлений почуттів. Я лише не виявляю внутрішніх переживань чи навіть не розпізнаю їх так, як це роблять інші люди, або за той самий час.
3
Рівень біобезпеки — набір біоізольованих застережних заходів, необхідних для відмежування небезпечних біологічних агентів у закритому лабораторному устаткуванні. Насправді існує лише чотири таких рівні.