— Добре впорались.
Він відповідає діловитим кивком, гадки не маючи, про що я думаю, і відходить із Ґленном.
Я стою над ведмедем і дивлюся, точніше, вдаю, що дивлюся.
— Перепрошую, — каже хтось позаду.
Я повертаюся й бачу дівчину в поліційній формі. Вона тримає товстого конверта.
— Це ви біолог?
— Так.
— Мене попросили передати це вам.
Вона дає мені конверт.
— Моєму чоловікові час на роботу, тому я маю їхати.
Дівчина дивиться на ведмедя.
— Трясця. Оце звірюка, — каже вона і прямує до машини.
Лише з часом я усвідомлюю, що тримаю в руках конверт.
Здається, очі ведмедя дивляться просто на мене.
Я сягаю рукою в конверт і намацую кілька скляних пробірок. Спершу думаю, що це зразки, які зібрали з мого набору. Я дістаю одну з пробірок і читаю наліпку.
Парсонс, Джуніпер 8.04.17 — С.М.Е.[4]
Темну рідину всередині ні з чим не сплутаєш. Це кров. Майже чорна, зі згустками. Взяли з рани. Я передивляюся кілька інших пробірок. На всіх однакова наліпка.
У мене в руках її кров.
Тут її ДНК. Рецепт створення Джуніпер Парсонс.
Звісно, якби я мав змогу ввести її генетичний матеріал у яйцеклітину, змусивши ділитися, навіть попри втрату інформації від метилювання початкової поверхні ДНК, це не була би Джуніпер.
Від запліднення до моменту, коли багато років потому вона припала до мене в кафе, на неї впливав навколишній світ, формуючи ту Джуніпер, яку я пам’ятаю. Її нема, і до пуття я ніколи її й не знав. У її ДНК Джуніпер не більше, ніж у її світлині.
Я читаю напис на конверті.
Доктору Ліаму Ґудсону.
Служба рибних ресурсів та диких тварин.
Тепер зрозуміло, чому мені щойно дали кілька пробірок із кров’ю. Я махаю Річардсу. Він активно спілкується з Ґленном та кількома іншими людьми.
— Перепрошую. Мені це щойно передала офіцерка, — я віддаю конверт Річардсу.
Він заглядає всередину, киває. Передає конверта старшому чоловікові з цапиною борідкою у товстих коричневих окулярах.
— Ґудсоне, гадаю, це вам.
Доктор Ґудсон бере конверт, перевіряє вміст і приязно всміхається мені.
— Докторе Крей? Нам це знадобиться, аби встановити, що ведмідь саме той, — пояснює він мені з професійної люб’язності.
Гадаю, її кров шукатимуть на хутрі ведмедя та у нього в шлунку.
Я киваю і рушаю до машини, та зупиняюся й повертаюся поставити доктору Ґудсону запитання.
— А як ви дізналися, що це ведмідь?
— Знайшли кров на пазурах та хутрі, — відповідає він, а потім вказує на відкидний борт вантажівки, де лежить набір для інструментів, доволі схожий на той, яким користуюся я сам. — Зробили аналіз. Ви знаєте про гемоглобінові набори?
— 0, аякже.
Він говорить про маленькі пробірки з речовинами, що змінюють колір, якщо змішуються з людською кров’ю. Можливість швидко дізнатися, належить зразок крові людині чи тварині. У нього в наборі, мабуть, таких декілька, на різні типи крові. Це один із методів пошуку браконьєрів.
Я прямую до свого позашляховика й кілька хвилин сиджу в ньому, дивлячись, як навколо тіла ведмедя все ще гуртується натовп.
Намагаюся прокрутити в голові все, що сталося.
Коли цього ранку я прокинувся й пішов до льодогенератора, менш за все я очікував опинитися в епіцентрі історії з мертвою дівчиною та полюванням на ведмедя-убивцю.
Усе вже позаду, та мене досі хитає, і я збентежений.
Хитає від того, що сталося, збентежений власними діями.
Я розкриваю міцно стиснуті пальці правої руки й дивлюся на те, що лежить на долоні. Та замість відповідей отримую лише ще більше запитань.
Головне з них: чому мені знадобилося вкрасти зразок крові Джуніпер?
Розділ 11
Філантроп
Прокинувшись, я бачу, що пробірка з кров’ю лежить на нічному столику, поруч із трьома порожніми банками з-під пива. Розумію, що я мав би віддати кров. Хай навіть на пробірці немає жодних серійних номерів, як не було й списку повного вмісту конверта, все ж хтось може помітити нестачу.
Я більш ніж певен: хоч убивство вже й розкрите, це вважатимуть приховуванням доказів.
Навіщо я її забрав?
Хотілося б думати, що причиною стала любов до збирання зразків — така вже я людина. Я навчаю повні аудиторії студентів, як власноруч зробити польовий набір із клейкої стрічки, пеналів та всього, що може трапитися під руку.
Моя лабораторія — це звалище безлічі речей. Деякі з них потрібні негайно; інші ж чекають нагоди придатися хоч колись.
Дивні дірочки в коконі гусені, на які я якось натрапив, допомогли пояснити, чому квітка виросла в одному середовищі й не прижилася всього за кількасот метрів вище на пагорбі. Колега-ентомолог розпізнав у цих дірочках сліди термітів. Не зовсім природні вороги, та в цьому випадку, коли гусінь намагалася сплести кокон на гілці дерева, цей вид термітів розривав її крихітний дім, впускаючи всередину шкідливих паразитів. Гусінь загинула, так і не доживши до наступної стадії, за якої змогла б ширяти навколо, поширюючи пилок.
Неуважність — найневинніше пояснення моїх дій. Біологічну клептоманію принаймні можна зрозуміти. Решта ж версій — вельми огидні.
У науці однією з найпоширеніших помилок є думка, що мати для чогось назву — те саме, що його розуміти. Скелет у музеї чи крапля крові можуть розкрити лише частину картини. Кров Джуніпер саме така — один піксель її образу.
Певно, навіть її використана зубна нитка дала б більше інформації. Принаймні я б дізнався, чим вона обідала, наскільки здорові були її зуби, і, можливо, отримав би ДНК людини, яку вона востаннє цілувала.
Я полишаю спроби пояснити власну мотивацію і встаю до туалету. Коли я майже закінчив, дзвонить телефон.
Мию руки з символічною ретельністю і перевіряю, хто дзвонив.
Це Джуліан Стейн. Філантроп, чий фонд надав мені грант. Попри доволі уривчастий характер моєї заявки, він погодив її особисто, як робив це з моїми проектами й раніше.
Джуліан просто офігезний. Цей вундеркінд ще в сімнадцять років продав свою першу компанію з розробки програмного забезпечення. На цьому він не зупинився, став венчурним капіталістом, розбагатів, мов чорт.
Попри численні здобутки — будинок з видом на міст «Ґолден Ґейт», пентхаузи в Нью-Йорку, виходи на червоні доріжки завдяки незалежним фільмам, які Джуліан допоміг зняти, — він безліч разів повторював, як мені заздрить.
Кумедно виходить: поки я хвилююся, чи подовжить університет мій контракт, переймаюся, чим платити за оренду, той факт, що чувак, котрий підвозив на своєму приватному літаку президентів, може дивитися на мене із заздрістю, здається мені сміховинним.
Та коли, працюючи в полі чи навіть у себе за комп’ютером, я віднаходжу щось захопливе, позаяк мав для цього достатньо вільного часу, я його розумію.
Він звернув на мене увагу, коли в журналі WIRED надрукували статтю про моє дивакувате відкриття. Я знайшов спосіб, як за допомогою місцевих телефонних довідників чи адресних списків можна передбачити, які міста першими вразить епідемія грипу. Я створив список прогнозів, спираючись на декілька факторів, головним із яких була кількість людей з однаковими прізвищами в місті.
Люди з однаковими прізвищами нерідко пов’язані й часто зустрічаються за обідом, не гребуючи доїдати з тарілки за кимось із родичів, обмінюючись мікробами. Таким чином на вихідних утворюються осередки поширення інфекції, які згодом перекидаються на школи та місця роботи. Сприяють поширенню захворювання й конференц-центри.
Такий підхід важко назвати правилом, утім, він може багато чого пояснити. Це скоріше теорія, що відповідає наявним даним.
Джуліан зателефонував мені, прочитавши статтю, і запропонував провести додаткові дослідження.
Не певен, що можна нас назвати друзями. У нього своє життя, його графік розплановано до хвилин, і я чудово розумію: щойно закінчиться ця розмова, він перейде до наступного імені у довгому списку людей, із якими спілкується.