У тих снах, прощаючись з усіма, кого він знав, Бранкович найдовше залишався зі своєю покійною сестрою, але в тих сновидіннях вона щоразу губила якусь частину свого, так добре відомого Бранковичу, тіла і отримувала нові, незнайомі і чужі частини тіла. Замінила її якась невідома особа, в яку перейшла вона спершу голосом, потім — кольором волосся і зубами, і нарешті лиш одні її руки ще обіймали Бранковича все палкіше й палкіше. Усе інше вже не було нею. А потім одної ночі, такої тонкої, що двоє людей могли потиснути одне одному руки, стоячи один у вівторку, а другий в середі, вона з'явилась йому зовсім перевтіленою, такої вроди, що люди навколо мимоволі здригалися, глянувши на неї. Вона обвила його шию руками, кожна з яких мала по два великих пальці. Спочатку він ледь не кинувся втікати від неї зі свого сну, але потім зм'як і зірвав одну з її грудей, наче персик. І далі, ніби свої дні, він брав з неї, мов з дерева; вона простягала йому щоразу інший плід, усе солодший і солодший, і він спав з нею вдень по різних снах, як інші люди сплять зі своїми коханками у найнятих на ніч будинках. І тільки часом, коли з тих обіймів виринала її рука з двома великими пальцями, він не міг зрозуміти, якою рукою вона його пестить, бо різниці між ними не було. А проте це кохання зі сну виснажувало його по-справжньому, і так сильно, що він майже весь витікав зі снів у свою постіль. Тоді вона прийшла до нього востаннє і сказала:
— Хто прокляне з гіркою душею, той буде почутим. Зустрінемося з тобою, може, ще десь у іншому житті.
Бранкович так ніколи й не дізнався, говорила вона це йому, кир Авраму Бранковичу, чи його двійнику зі сну, «куросу» з одним сивим вусом, що ним ставав Бранкович, доки спав. Бо уві сні він давно вже не відчував себе Аврамом Бранковичем. Він почував себе зовсім так, як той другий, що має скляні нігті. У снах вже багато років підряд він навіть не кульгав, як у житті. Вечорами він чує, ніби його будить чиясь втома, так само, як зранку відчуває, що не може заснути, бо десь у іншому місці хтось інший відчуває себе все більш виспаним і бадьорим. Його повіки стулюються в ту саму мить, в яку повіки того іншого відкриваються деінде. Він і той невідомий пов'язані між собою єдиними судинами сили і крові, і та сила переливається з одного в другого, як переливають вино, щоб не скисло. Коли один під час ночі і сну відпочиває і наповнюється силою, тоді другого та ж сама сила все більше покидає, занурюючи його у втому й сон. Найстрашнішим серед того всього є раптове засинання посеред вулиці чи ще деінде так, ніби цей сон є відгуком на чиєсь раптове пробудження. Нещодавно, коли кир Аврам дивився на затемнення місяця, з ним так і сталося. Він провалився в сон за одну мить, і відразу ж йому почало снитися, наче його б'ють батогом; усе відбулося так швидко, що він навіть не помітив, як, падаючи, вдарився і розсік собі чоло у тому ж самому місці, по якому отримав удар батогом уві сні.
Що ж до мого враження, то здається мені, що усе це — і «курос», і той Юда Халеві — знаходиться в безпосередньому зв'язку з одною роботою, яку господар Бранкович і ми, його слуги, виконуємо вже довгі роки. Мова йде про один глосарій, чи то азбуковник, який можна було б назвати Хозарським словником. Над ним він працює, не знаючи втоми, і мета його — особлива. Бранкович переправив до Царгороду із Зарандської жупанії і Відня вісім верблюдів, завантажених книгами, та ще й тепер прибувають все нові й нові. Того добра назбиралося так багато, що він відгородився від світу справжніми стінами словників і давніх рукописів. Я, призвичаєний до фарб, чорнил і буков, вологими ночами розпізнаю запах кожної літери і, лежачи у своєму кутку, читаю із запахів цілі сторінки нерозкритих згортків під печатями, що лежать десь під дахом на горищі. Цікаво, що кир Аврам з найбільшою охотою читає на холоді, в одній лиш сорочці, віддаючи своє тіло дрижанню, і тільки те з прочитаного, що проходить крізь дрижаки до його уваги, він вважає вартим, щоб його запам'ятати і вписати у книгу. Картотека до бібліотеки Бранковича охоплює тисячі аркушів на різні теми: від каталогів зітхань і вигуків у старослов'янських молитвах до переліку сортів солі й чаю і величезної колекції волосся, борід і вусів найрізноманітніших кольорів і форм з живих і мертвих представників усіх існуючих рас, які господар ліпить на стінки скляних пляшок і зберігає їх, ніби якийсь різновид колекції з музею старовинних зачісок. Його власне волосся, однак, відсутнє у цій збірці; натомість він розпорядився, щоб з його волосин вишили герб з однооким орлом і гаслом «Кожен господар свою смерть любить» для нагрудників, що він їх носить.