— Що там, Коен загинув? — гукнув паша, а воїни, подумавши, що то хтось із гравців вистрілив у хлопця, в одну мить порубали Никона Севаста з усе ще затисну-тими в руці костями. Вони повернулись і до Масуді, але той промовив щось до паші по-арабськи, звертаючи його увагу на те, що хлопець не вмер, а тільки спить. Це продовжило життя Масуді на один день, бо паша розпорядився стратити його не цього дня, а наступного, як воно і сталося.
Я — людина шаблі, — так закінчив свій запис про Аврама Бранковича Аверкій Скіла. — І я знаю: коли вбиваєш, то кожного разу все стається по-іншому, як щоразу по-іншому з кожною новою жінкою в ліжку. Тільки одних потім забуваєш, а інших — ні. Хтось із убитих, знову ж таки, як і хтось із жінок, ніколи не забуде тебе. Смерть кир Аврама Бранковича була з тих, які пам'ятаються. Було це так. Звідкись з'явилися люди паші з ночвами теплої води, обмили кир Аврама і передали його якомусь старцю, що носив на шиї ще один черевик, наповнений зелами, бальзамами і куделею. Я подумав, що він буде гоїти папас Авраму рани, але той натер його білилами і рум'янами, поголив, розчесав і такого відніс під шатро до Шабляк-паші.
— Оце ще один голий серб, — подумав я. Наступного ранку у тому шатрі він і вмер. Це було в 1689 році за східним календарем, на день святого мученика Євтихія. У ту хвилину, коли Аврам Бранкович випустив дух, Шабляк-паша вийшов із шатра і попросив трохи вина, щоб умити руки».
БРАНКОВИЧ ҐРҐУР
Див, СТОВПНИК
КАГАН
КАГАН — титул хозарського володаря. Столицею його був Ітіль, а літня резиденція знаходилася на Каспійському морі й називалася Семендер. Вважається, що прийняття грецьких місіонерів у хозарських палатах було справою політичних міркувань. Ще в 740 році один із хозарських каганів звертався до Царгороду з проханням про місіонера, добре обізнаного з християнським законом. У IX столітті виникла потреба зміцнити грецько-хозарський союз перед спільною небезпекою: в той час русичі вже прибили щит на царгородські ворота і відібрали у хозарів Київ. Крім того, існувала ще одна небезпека. Тодішній каган не мав наступника престолу. Одного дня прибули до нього грецькі купці, яких він зустрів і прийняв. Усі вони як один були низькі на зріст, темноволосі й такі волохаті, що волосся на своїх грудях розділяли проділом. Каган сидів між ними, мов велет, і обідав. Була пора перед негодою, і птахи билися у вікна, а мухи — в дзеркала. Коли ж подорожніх наділили дарами і провели, каган повернувся до палат і випадково кинув погляд на кості, що зосталися після учти. Костомахи, залишені греками, були величезні, як у велетнів, натомість каганові лежали малесенькі, як у дитяти. Він швидко зібрав слуг, аби ті згадали, що говорили йому чужинці, але ніхто нічого не пам'ятав. Переважно мовчали, — вирішили всі. Тоді до кагана наблизився один єврей з придворної свити й сказав, що допоможе йому.
— Хотілося б почути як, — сказав каган і лизнув трохи святої солі. Тоді єврей привів до нього раба і наказав, щоб раб оголив руку. Рука була точною копією правої руки кагана.
— Так, — сказав каган, — затримай його. Затримай і йди далі. Ти на доброму шляху.
Так по всій державі розлетілися гінці, і через три місяці єврей привів до нього хлопця, чиї ступні були зовсім як каганові. І його затримали при дворі. Потім знайшли ще два коліна, одне вухо і плече — все таке ж, як у кагана. Поступово в палаці зібрався гурт молодих людей — воїнів, рабів, мотузників, євреїв, греків, хозарів та арабів, котрі — якби з кожного взяти по одному членові чи по якійсь частині тіла — могли б створити ще одного молодого кагана, як крапля води схожого з тим, що правив у Ітілі. Не вистачало лише голови — її ніяк не могли знайти. Нарешті одного дня каган прикликав до себе єврея і наказав йому принести або свою власну, або каганову голову. Той анітрохи не злякався, і каган здивовано запитав у нього про причину.