Тої зими вони полюбили одне одного. Їли одною виделкою, міняючись нею, а вино вона пила з його уст. Від його пестощів душа її шаруділа в тілі, і вона шаленіла від нього так, що змушувала його мочитися в неї. Зі сміхом розповідала вона своїм ровесницям, що ніщо не може пошкребти так добре, як чоловіча триденна борода, виросла під час любощів. А в собі носила думки без сміху: хвилини мого життя мруть, як мухи, коли їх ковтають риби, — думала вона. — Як зробити з них їжу для його голоду? Просила в нього, щоб відгриз їй вухо й з'їв його, і ніколи не зачиняла за собою шухляд і дверей, щоб не сполохнути щастя. Була мовчазною, бо виросла у тиші безконечних батькових читань завжди одної й тої ж молитви, яку вічно обступала одна й та ж сама тиша. Зараз, у дорозі, тиша була схожою, і це їй подобалося. Петкутин закинув віжки собі за плечі і читав якусь книжку, а Калина щось тихо мугикала; отак їдучи, вони грали неквапом в одну гру. Коли вона в розмові загадувала якесь слово, а він у ту ж хвилину знаходив його у книжці — вони міняли ролі, і далі вже вона читала, а він цілив. Одного разу, коли вона показала пальцем на вівцю серед поля, а він сказав, що якраз на цьому місці у книжці згадується про вівцю, вона ледве змогла тому повірити і сама взяла чтиво до рук. У книзі справді писалося:
Тепер уже Калина, що так вдало поцілила, взяла книгу і продовжила читати далі:
Якраз у ту хвилину, коли вона дійшла до слова „тінь“, Петкутин зауважив тінь, що впала на їхній шлях від зруйнованого римського театру. Дорога скінчилася.
Вони увійшли через вхід для акторів, поставили на великий камінь посеред сцени бочку з вином, гриби і кров'янку, привезені зі собою, і мерщій заховались у затінок. Петкутин назбирав сухого буйволячого лайна і різного суччя, замащеного порепаним болотом, виніс усе це на сцену і розпалив багаття. Звук кресала нестерпно лунко було чути навіть з найвіддаленішого місця у горішньому ряді театру. Але надворі, поза сценою і місцями для глядачів, де буяли трави і пахла брусниця з лавром, не було чути ані звуку з того, що відбувалося всередині. Петкутин присолив багаття, щоб вигнати з нього запах лайна і болота, а потім помив у вині гриби і кинув їх разом з кров'янкою на вуглини. Калина сиділа і дивилася, як сонце, опускаючись, змінює місця у залі і наближається до виходу з театру. Петкутин походжав по сцені і, побачивши імена колишніх власників місць, викарбувані на спинках сидінь, почав неспішно вимовляти древні незнайомі слова:
— Caius Veronius Aet… Sextus Clodius Cai filius, Publilia tribu… Sorto Servilio… Veturia Aeia…
— Не клич мертвих! — застерегла його Калина. — Не клич, бо прийдуть!
Щойно сонце покинуло театр, вона зняла з жару гриби й кров'янку, і вони взялися до їжі. Чутно було все до найменших звуків, і кожен прожований шматок відлунював із кожного сидіння окремо, скрізь — від першого до восьмого ряду — однаково голосно, але щоразу інакше, повертаючи звук назад до них, у центр сцени. Це виглядало так, ніби усі ті глядачі, чиї імена були викарбувані на сидіннях камінних лав, їли — чи принаймні хтиво плямкали губами услід кожному новому шматку їжі — разом із молодою парою. Сто двадцять пар померлих вух із напруженою увагою прислухалося до того, що діється, і весь театр плямкав слідом за молодими, хтиво втягуючи у себе запах кров'янки. Коли ті двоє переставали їсти — переставали й мертві, ніби шматок їжі застрягав їм поперек горла, і напружено чекали, що ж будуть робити далі хлопець із дівчиною. У такі хвилини Петкутин особливо слідкував, щоб, ріжучи їжу, не порізати собі пальця, бо мав таке відчуття, що запах живої крові може зрушити глядачів з рівноваги, і тоді вони, швидкі, як біль, кинуться з театральних ярусів на нього й Калину і розірвуть їх, гнані своєю двохтисячолітньою спрагою. Відчувши, як по тілу пробігли мурашки, він притягнув до себе Калину і поцілував її. Вона поцілувала його — і відразу почулося, як лунко цілуються 120 пар уст, ніби й ті, що в залі, теж цілувалися і любили одні одних.