— Що то було? — а той зовсім спокійно відповів:
— Нічого особливого, усе це тимчасово, я тут лиш по дорозі в Царгород…
Але потім додав:
— Зрушиш людину з її лігва, а там — черви, жуки, прозорі як коштовне каміння, і пліснява…
І охопила його радість, як болячка, переклав він свої пензлі з лівої руки у праву і почав малювати. Як молоко, потекли з нього фарби, і він ледве встигав розкладати їх. Він одразу знав усе. І як змішувати чорнила із соком самця кабарги, й що жовта фарба найшвидша, а чорна — найповільніша межи фарбами, і їй треба найдовше часу, щоб висохнути і показати себе справжню. Найкраще в нього лягали «білила святого Йоана» і «зміїна кров», а зверху замість лаку він перекривав картини пензлем, умоченим в оцет, щоб ті набирали кольору ясного повітря. Він малював, наповнюючи й лікуючи фарбами все: одвірки й дзеркала, вулики й гарбузи, золотих мух і личаки. На копитах свого коня він намалював чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Йоана, на нігтях своїх пальців — десять божих заповідей, на криничному цебрі — Марію Єгиптянку, на віконницях — дві Єви: першу, Ліліт, і другу, Адамову. Малював на обгризених кістках, на зубах своїх і чужих, на вивернутих кишенях, капелюхах і стелях. На живих черепахах намалював 12 апостолів і випустив їх повзати у ліс. Ночі були тихими, як кімнати, він вибирав собі ту, яку хотів, заходив, ставив світильника за дошку і малював ікону з двох частин. На тій іконі намалював, як архангели Гавриїл і Михаїл передають один одному з ночі в ніч душу якоїсь грішниці, до того ж Михаїл стояв у вівторку, а Гавриїл — у середі. Вони ступали по написаних іменах тих днів, і з їхніх ніг від ходи по вістрях літер крапала кров. Малюнки Никона Севаста були кращими зимою, у блиску снігового сяйва, ніж літом на сонці. Бо взимку в них з'являлась якась гіркота, ніби малювалися вони в темряві, а на обличчях стояли благі усмішки, що в квітні гасли і зникали аж до першого снігу. А тоді він знову сідав малювати, і тільки часом поправляв ліктем свій величезний прутень між ногами, щоб той не заважав йому в роботі.
Його нові малюнки запам'ятовувались на все життя; монахи з ущелини і живописці з навколишніх монастирів як за наказом кинулись у Ніколє, щоб побачити Никонові фарби. Монастирі почали змагатися за нього, його ікона приносила стільки ж, як виноград, а фреска на стіні була швидкою, як найшвидший кінь. Про те, як працював Никон, залишився запис в одному осьмогласнику з 1674 року, який каже:
«Два роки тому, на преподобного Андрія Стратилата, якраз тоді, коли починають їсти куріпок, сиджу я, — пише невідомий монах, — і в своїй нікольській келії читаю книгу новоєрусалимських віршів із Києва, а в сусідній кімнаті їдять троє монахів і один пес: двоє ченців уже повечеряли, а маляр Никон, як завжди, їсть після них. За плямканням, яке проходить крізь тишу віршів, що я їх читаю, можна здогадатись, що Никон їсть гов'яжого язика, який, перш ніж варитись, був добре відбитий об сливу перед воротами, щоб зм'якнути. Потім, поївши, Никон виходить і сідає малювати, а я спостерігаю, як він готує фарби, й питаю, що він з ними робить.
— Не я змішую фарби, а твій погляд, — відповідає він мені, — я лиш кладу їх на стіну одну за одною в природному порядку, а той, хто дивиться, сам змішує їх у своєму оці, наче кашу. Тут і є таємниця. Хто краще зварить кашу, той буде мати кращий малюнок, але нікому не зварити доброї каші з поганої гречки. Важливішою є, отже, віра споглядання, слухання й читання, аніж віра малювання, співу чи писання.
Він узяв синю й червону фарби і поклав їх пензлем одну на одну, малюючи очі ангелові. І я побачив, що ангел отримав бузкові очі.
— Я працюю з чимось таким, як словник фарб, — додав Никон, — а споглядач сам складає з того словника речення й книги, тобто малюнки. Так міг би робити й ти, коли пишеш. Чому б комусь не скласти словника слів, які утворять одну книгу, й дозволити читачеві самому з'єднати ті слова в єдине ціле?
Після цього Никон Севаст повернувся до вікна і, показавши пензлем крізь шибку на поле перед Ніколєм, промовив:
— Бачиш оту борону? Не плуг її виорав. То борона від псячої брехні…
Потім ніби задумався на трохи і промовив сам до себе:
— Якщо я, лівак, так малюю правою, то як же малював би лівою? — і переклав пензля з правої руки в ліву…
Ця новина відразу розійшлася по монастирях, і всі жахнулися, впевнені в тому, що Никон Севаст знову повернувся до Сатани і буде за це покараний. І справді: його вуха знову стали гострими, як бритва, так що між людьми говорили, ніби він вухом може відрізати скибку хліба. Але уміння його залишилось, він малював лівою так само добре, як і правою, й нічого не змінилося, архангелове закляття не збулося. Одного ранку Никон Севаст чекав на ігумена монастиря Благовіщення, з яким мав полагодити справу про розпис якихось дверей, але з Благовіщення ніхто не прийшов ні того, ні наступного дня. Тоді Севаст ніби згадав про щось, відчитав п'ятий „Отче наш“, який читають за упокій душі над самогубцями, і сам пішов до згаданого монастиря. Перед церквою він стрів ігумена і, гукаючи того, за звичкою, своїм власним іменем, запитав: