«Існували в хозарів, — було написано в словнику Даубмануса, — годувальниці, які могли робити власне молоко отруйним. Цінувались вони дуже високо. Вважається, що походять вони з одного із двох арабських племен, які Магомет прогнав із Медіни за те, що вони поклонялися четвертому бедуїнському божеству Манат. Були вони, ймовірно, з племені Хазрай або з племені Ауз. Їх наймали для годування (досить було й одноразового) якогось небажаного принца чи багатого спадкоємця, якого хотіли позбутися інші претенденти на його місце. Через це з'явилися й так звані „дегустатори отруйного молока“ — молоді хлопці, які спали з годувальницями і ссали їхнє молоко, перш ніж тих пускали годувати довірену їм дитину. Тільки якщо з їхніми коханцями нічого не траплялося, вони могли ввійти до покою з немовлям…»
Д-р Сук заснув перед світанком, думаючи про те, що ніколи не довідається, що сказала йому Джельсоміна того вечора. До її голосу він був зовсім глухим.
ХОЗАРИ
ХОЗАРИ
— про походження хозарів у Теофана записано наступне: «Прийшов великий народ хозарів з найвіддаленішого краю Берсілії, раніше Сарматії, і заволодів усією землею, що простягнулася від Чорного моря…» Priscus вважає, що в V столітті хозари належали до гунського царства й були відомі під іменем акацірів. Святий Кирило
писав, що хозари належать до тих народів, які славлять бога своєю, хозарською мовою, а не грецькою, єврейською чи латинською. Грецькі джерела називають хозарів χαεαροι, або χοτξιροι. Хозарська держава простягалася далеко на захід від лінії Крим-Кавказ-Волга. Тінь від хозарських гір у червні сягала на відстань 12-ти днів шляху в бік Сарматії, а в січні — на місяць ходу до півночі. Ще біля 700 року якісь хозари мешкали на Босфорі і в Фанагорії. Християнські (руські) джерела, а саме Літопис Нестора стверджує, що племена, які жили на південь від середньої течії Дніпра, в IX столітті сплачували хозарам данину — хутро білої вивірки або меч подушного. В X столітті та данина збиралася грошима.
Грецькі джерела про хозарів підтверджуються одним важливим документом, що згадується в Даубмануса
як «Великий пергамент». Згідно з тим джерелом, до візантійського імператора Теофіла прибули посланці з Хозарії, один з яких мав на своєму тілі витатуйовану хозарську історію і топографію, записану хозарською мовою, але гебрейськими літерами. В той час, коли посланець був татуйований, хозари вже використовували для азбуки у своїй мові однаково як грецькі, так і єврейські чи арабські літери, але коли хтось із хозарів вихрещувався на іншу віру, він починав користуватися тільки одною з тих трьох азбук — тою, до віри якої переходив. Подібне відбувалось і з хозарською мовою, яку ті хозари, що переходили у грецьку віру, іслам чи юдаїзм, починали всіляко перекручувати, щоб вона якнайменше була схожою на мову тих хозарів, які й далі залишалися у своїй первісній вірі. В той же час деякі джерела не підтримують запропонованої Даубманусом теорії про татуйованого посланця і вважають, що мова йшла тільки про майстерно розписану посудину зі солі, відправлену в дар візантійському імператору, з якої він міг читати хозарську історію, натомість уся історія про «Великий пергамент» — лише наслідок неправильно прочитаного історичного джерела. Проте з цим розумним зауваженням пов'язані деякі проблеми. Якщо погодитися з тим, що мова йде про посудину зі солі, незрозумілим стає кінець притчі про «Великий пергамент», який сповіщає наступне.
На «Великому пергаменті» літочислення велося за великими хозарськими роками, які брали до уваги тільки періоди воєн, тому для переведення їх у малі грецькі роки необхідно було робити нові обчислення. Початок пергаменту втрачений — сталося це через те, що посланцю в покарання за якусь провину відрубати саме ту частину тіла, яка була списана першим і другим великими хозарськими роками. Тому збережена хозарська історія починається з третього великого року, під час якого, в VII столітті за сьогоднішнім літочисленням, візантійський цісар Іраклій провів ряд походів на Персію, помічниками в яких йому були хозари. Під проводом свого короля Зієбела вони брали участь в облозі Тифлісу і в 627 році відступили, покинувши грецькі трупи наодинці з ворогом. Вони стверджували, що в кожній справі один порядок добрий, доки вона росте, а другий — як починає йти на спад, що виступ і повернення не підпадають під одні закони, а перед перемогою і після неї не діють ті ж самі договори. Після землетрусу навіть трави щоразу ростуть по-новому, не так, як до нього. Четвертий великий рік описував хозарські перемоги над болгарським союзом, коли одна частина того гунсько-оногурського племені була підкорена хозарами, а друга під проводом Аспаруха відійшла на захід, до ріки Дунаю, між племена, які шмагають вітер, на головах в яких замість волосся ростуть трави і чия думка холодна, як крига. П'ятий і шостий великі роки, якими були списані груди посланця, поміщали історію воєн хозарського царства за часів правління візантійського імператора Юстиніана II. Скинутий з престолу Юстиніан, скалічений і засуджений до вигнання, був ув'язнений у Херсонесі, звідки втік до хозарів зовсім голим і всю дорогу, щоб не замерзнути, спав, накриваючись важким камінням. На дворі хозарського кагана