Отак усе й було. Масуді провів той день і ніч, сторожуючи Коенові сни, наче якісь сузір'я на піднебіннях своїх щелеп. Кажуть, що він бачив смерть Бранковича так, як бачив її сам Бранкович. Через це світанок він зустрів з посивілими віями й дрижачими вухами, а на пальцях його повиростали величезні смердючі нігті. Він так швидко про щось думав, що й не помітив чоловіка, який перерубав його тіло навпіл, змахнувши шаблею один-єдиний раз, аж з нього, не розмотуючись, злетів пояс. За шаблею лишився зміястий слід і роззявилась страшна і звивна рана, схожа на уста, що промовляють якесь неясне слово, як скрик плоті. Кажуть, що той страшний звивистий удар шаблі назавжди запам'ятався усім, хто його бачив, а ті, хто це запам'ятав, казали потім, що впізнали його у книзі якогось Аверкія Скіли
«Найкращі підписи шаблею», у якій була зібрана колекція найвідоміших шабляних ударів останнього. В його книзі, виданій у 1702 році у Венеції, той розруб мав назву одної з зірок в сузір'ї Овна. Чи вартувала свого та страшна смерть Масуді і що він розповів паші перед своєю стратою, не відає ніхто. Чи перейшов він через міст-Сират, тонший від волосини і гостріший від шаблі, який веде над пеклом до раю, знають тільки ті, що вже не говорять. Одна легенда каже, що його музика відійшла у рай, а сам Масуді — в пекло, промовивши: «Найбільше, чого мені хотілось би, — не знати жодних пісень; тоді разом з усіма гультяями й злодіями я увійшов би просто в рай! Музика збила мене зі шляху, коли я був за крок до істини». Над могилою Масуді шумить Дунай, а на могильному камені висічено напис:
Усе, що я заробив і чого навчився, відійшло зі стуком ложки об зуби.
МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР
МОКАДАСА АЛЬ-САФЕР
(IX, X і XI століття) — хозарський священик з одного жіночого монастиря. Протягом усього свого другого життя він разом з якимось ченцем із сусіднього монастиря грав партію в шахи без поля й фігур. Вони грали, роблячи один хід за рік на величезному просторі між Каспійським і Чорним морями, а за фігури їм служили всі ті тварини, на яких вони позмінно випускали сокола. Задіяною в грі була не тільки суша, на якій вони полювали звіра, але й увесь ловецький простір над морем. Мокадаса аль-Сафер був одним із найкращих ловців снів серед хозарів. Вважають, що у своєму словнику снів йому вдалося відтворити одну волосину з голови Адама Рухані (пор. Масуді Юсуф
).
Спосіб його молитви й порядок у монастирі, до якого він належав, примусили його запліднити 10 000 сестер-монахинь. Останньою з тих, хто послав йому ключ від своєї спочивальні, була за легендою, царівна Атех
. Маленький жіночий ключик зі золотою монетою замість голівки. Цей ключ вартував Мокадасі аль-Саферу голови, бо став причиною каганових ревнощів. Помер Мокадаса аль-Сафер заточений у клітці, що висіла над водою.
МУАВІЯ, Д-Р АБУ-КАБИР
МУАВІЯ, д-р АБУ-КАБИР (1930–1982) — арабський гебраїст, професор Каїрського університету. Займався порівняльним вивченням релігій Близького Сходу. Навчався в університеті у Єрусалимі, захистив у Сполучених Штатах Америки дисертацію на тему «Гебрейська ідея в Іспанії у XI столітті та вчення мутекалимів». Був чоловіком огрядним, широким у плечах, аж ліктем не сягав до ліктя, знав напам'ять більшість пісень Юди Халеві і вірив, що Хозарський словник, виданий Даубманусом у 1691 році, все ще лежить на якійсь старій полиці. Щоб утвердитись у своєму переконанні, він реконструював таблицю обігу книги в XVII столітті і в пізніший час, склав точний список усіх знищених і небагатьох збережених екземплярів і зробив висновок про те, що принаймні два примірники того знищеного видання існують дотепер. Він ніколи не натрапив на їхній слід, хоча міг і яйце оком виїсти. В той час, коли він на небувалому творчому злеті видав свою трьохтисячну за рахунком бібліографічну одиницю, почалась ізраїльсько-єгипетська війна 1967 року. Як офіцер єгипетської армії він пішов на фронт, був поранений і потрапив у полон. Військові документи свідчать про тяжкі ушкодження голови і тіла, наслідком яких стала його довічна чоловіча неміч. Коли він повернувся в рідні краї, його голова була обмотана ніяковими усмішками, які волочилися за ним, ніби шаль. В якомусь готелі він скинув свою уніформу і перший раз побачив у мідному дзеркалі свої рани. Вони пахли, як послід синиці, і він зрозумів, що ніколи вже не зможе лягти із жінкою. Помалу одягаючись, він думав: «Тридцять років був я кухарем, поволі готував і зготував собі ту страву, якою й став; я був сам собі пекарем і тістом, і замісив із себе такий хліб, який хотів, а тоді з'явився раптом інший кухар зі своїм ножем і за якусь мить зробив із мене зовсім іншу, незнайому страву. Тепер я божа сестра — той, кого немає!» Він не повернувся до своєї сім'ї в Каїр і не поновив своєї роботи в університеті. Оселившись у порожньому домі свого батька в Александрії, він жив наспіх і дивився, як білі пухирці повітря з-під його нігтів вихоплюються в світ, наче повітряні міхурі, що виходять із риб'ячих жабрів. Він хоронив своє волосся, носив бедуїнські сандалі, що залишають слід копит, і одної ночі, під дощем, важким, немов волові очі, побачив свій останній сон. Той сон він записав: