Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від дійсності, рахував до ста, але сон — не йшов. Врешті, збагнувши, що так і не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з Ходисем…
Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх. Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед категоричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто — своїм колегам. Така одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не довіряли Ходисю. Питали:
— Якого ж ти… чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?
Або радили спересердя:
— Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!
Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» — доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:
— Як ви можете таке… казати?!
Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:
— Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!
За те, що в лексиконі Ходися частенько проскакували такі архаїчні слівця, як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом», «человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто совісних, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника». Коротше — «тихо-помешанным», а тому — «безвредным».
Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»: запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експериментом — небезпечна. Що треба припинити…
— Ходись, що з тобою?! Ти що, того… збрендил? Що це — перший експеримент для нас? Іди спати! Не заважай! — дратувалися оператори.
Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного, сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:
— Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж — справді першокласний спеціаліст, ти ж розумієш, що це все — великий ризик?! І в мене… дуже погані передчуття… і я нічого не можу з собою вдіяти…
Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:
— Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись, а завтра вранці — заступай на зміну. А то ще договоришся… Виженуть і з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!
— Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризикувати, тільки тому, що комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або підвищення по службі, — захвилювався Ходись ще більше.
— А тобі не хочеться? — перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний, самовпевнений… Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.
— Такою ціною — не хочеться. Мені — жити хочеться… — відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.
Як порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників експерименту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але як чесний комуніст — принципово був на боці секретаря парткому, який збирався, відсвяткувавши десятиріччя ЧАЕС — гордості радянської атомної енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати важливі, більше того — епохальні для економіки і енергетики країни досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим.