Не встигли Ходися з партії вигнати… Не до Ходися було партії, авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому блоці… Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду, про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк, коротше, знахар із місцевих, але його не послухали…
Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25 квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв. (він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потужність реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.
Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о 24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабнуватий, самовпевнений:
— Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!
— Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в такой ситуации почти невозможно…
— Да, что ты, как Ходысь, все учишь, предупреждаешь, пугаешь! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся, и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!
Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія. Та Бог з нею, з фантазією… Хоча, якби її було більше в точних мозках його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б… Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в пекельному череві кожного реактора… І — все! Справді, нема нічого страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною станцією. До речі, за кермом держави — теж…
Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі, крутилися в його голові. Найімовірніший — недогляд начальника зміни Дятлова. Або оператор не подав сигналу утримати реактор на заданій потужності, або система не відреагувала на цей сигнал… Теоретично він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні… внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну… високий тиск зруйнував паливні канали і…
… Це сталося о 1 годині 24 хвилини за московським часом. Він стояв на балконі і палив… І несподівано для себе відчув, як у світі враз стало тихо, ніби перед грозою. І темно. Дуже темно. Наче якась зловісна сила погасила зорі, махнувши над землею чорним крилом. Війнуло неприємним гострим холодком. І сліпучий спалах розірвав темінь, як чорний брезент. Як у німому кіно! За ним — другий, ще сліпучіший зблиск. Буквально за хвилину він дізнається, що першим вибухом знесло дах четвертого блоку, а від другого — загорілося покриття машинного залу, виготовлене з легкозаймистого матеріалу… Але в цю мить з балкону його багатоповерхівки четвертий блок атомної станції здавався поставленою сторч палаючою сірниковою коробкою… О, той пекельний німий вогонь, та диявольська заграва над мурашником метушливим отупілих з переляку, безпомічних, таких дрібнесеньких людей… таких злочинно самовпевнених щойно людей!
Спочатку Бунчужний нічого не зрозумів. Думав, привиділось від безсоння… Або він спить. Але різкий телефонний дзвінок «прямого зв’язку» повернув його у страшну дійсність. Хоча тоді він ще не усвідомлював, наскільки та дійсність справді страшна. Та пригадалися спонтанно слова Ходися: «Я жити хочу», сказані кілька годин тому. Допіру ще безпідставно і злочинно панікерські, вони буквально розірвали безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи — четвертий реактор.
… Палючий біль затуманив свідомість отця Георгія, здавалося, його тіло вкинули в багаття: перед очима заскакали криваві язики веселого вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропікав наскрізь, перетворюючи на чорну головешку… Настоятель застогнав, заметався, заволав до Неба, благаючи в Господа прощення… за те, що тієї пекельної ночі його, майже головного винуватця, не було на горі Армагеддон…