— Бунчужний! Де Бунчужний? — кричали хлопці, метаючись по охопленій полум’ям операторській, забувши, що він цієї ночі взяв відгул…
КАТАРСИС ВІДЧУЖЕНИХ
Минала третя година ночі, а сон не йшов. Пам’ять повернулася, та не вернувся спокій… Він, мабуть, блукав лісами-пущами в парі зі сном, або тупав попід церквою, лякаючи отця Георгія нічними татями. Але отець уже не боявся ані гостей непроханих, ні, тим паче, безсоння. Він боявся — себе… Лежав на розкладайці у лівому куті церкви, біля столика зі свічками, висвяченими іконками, хрестиками та іншими атрибутами віри християнської і думав про те, що часом людині потрібне горе, аби очиститися від скверни, стати людиною, прийти до Бога. Хоч яким би це здавалося святотатством, але схоже на те, що вибух на ЧАЕС, до якої з Кривавого Болота по прямій — рукою подати, Господи прости, просвітлив тутешній народ, ніби блискавкою розпанахавши оспалу, байдужу, напівпорожню матрицю генетичної пам’яті.
І його власної — теж. Жителі поліських районів, які потрапили в зону відчуження або опинилися на грані з нею, несподівано для себе почали виявляти таку любов до рідних лісів і боліт, якої не відали ці краї з часів древлянських. Проти виселення повставали цілі села, до речі, ті самі села, з яких у роки радянської влади за комсомольськими путівками на будови віку і в пошуках кращого життя тікало покоління за поколінням, безпечно осідаючи по інших республіках Союзу, безболісно русифікуючись та обживаючись на просторах від Москви — до Сибіру, Казахстану та Далекого Сходу…
І раптом — як КАТАРСИС — цей несамовитий патріотизм — аж до бажання вмерти на оскверненій, опаленій атомним вогнем Чорнобиля материзні, в убогій отчій хаті! Водночас, здавалося, що пекельне полум’я Чорнобиля спалило всі табу, всі невидимі, до кісток прирослі, пута і кайдани. Люди буквально руками чіплялися не тільки за свою малу батьківщину, за своє, давно втоптане в землю родове коріння, ба навіть найтемніші, найбайдужіші з них заговорили про славну історію, згадували пісні, повір’я, звичаї, перекази… Надто легенди, які їм було заборонено генетичним страхом згадувати, бо вони таїли в собі святу правду про славне минуле, в якому тутешні ліси звалися Козачими, а не Козячими, а болото — не Кривим, а Кривавим. І люди, звільнені вперше заговорили про це і заговорили на повний голос, вперше почуваючись вільними від усіх страхів, окрім одного — страху зникнути, щезнути, розчинитися без сліду і згадки…
Саме тоді, задушливого спекотного пост-чорнобильського літа 1986 року воскресла на людських вустах дивовижна історія-легенда про Храм на Болоті. Раптом усім миром і кожен окремо згадали про крихітну церковцю на острівці серед бездонної трясовини, яку, як розповідали покійні діди і батьки, нібито сама Матір Божа зняла з неба і своєю святою рукою поклала на купину посеред трясовини — на спомин про мужніх козаків, отих трьохсот відчайдухів, що загинули в цих болотах, прикриваючи відступ з-під Берестечка полків Богдана Хмельницького. Згадали, що про цей неймовірний історичний факт розповідав ще «до Чорнобиля» тутешній лісник, колишній вчитель фізики, прозваний Вовком за те, що жив перед самою аварією у тій самій церковці на болоті. Але раніше, «до Чорнобиля», ніхто в те чудо не вірив. Як не повірили, що церковця — віщий знак Неба й оберіг Богородиці. А жаль, ой жаль, бо якби вірили, якби ж то вірили, та пішли до тієї церковці, та впали перед Богом на коліна, та молитви згадали, та… Може, тоді й цього горя б не було чорного-пречорного, чорнобильного…
Один Бог лиш знає, вкотре (в тисячний чи двісті тисячний раз?!) отець Георгій передумував свою пекучу тривожну думу, відлякуючи сон. Врешті, втративши надію бодай задрімати, встав, сів на порозі і дивився, як над купинням-мочарами виграють світлячки, то збиваючись у веселий рій, то розсипаючись летючими сузір’ями… І йому здавалося, що то душі усіх тих невідспіваних, невідмолених, хто загинув упродовж тисячоліть, виборюючи у ворогів цю драговину, це «гало», поросле мохом, цю долину-«погоню», тільки тому, що вона — п’ядь отчої землі, шматок материзни, рідніший за чужі райські сади…
Авжеж, «після Чорнобиля» місцеві люди згадали, що земля, на якій живуть, не просто — село, ліс, болото, а й — Батьківщина. Згадали й про храм, та, на жаль, забули дорогу до нього. Як виявилося, жителі навколишніх сіл і хуторів уже й не пам’ятав, де те болото з диво-церквою посередині? Споминали тільки казки та перекази бабусь про міражі фантастичних міст, привиди велетів і високих красунь у вінках, які раптово виникали в пущі перед очима заблудлого грибника чи мисливця, фантоми бородатих волхвів і юних відунок, які в ніч на Івана Купала виходили з лісу гуртами і водили разом з сільськими дівками й парубками хороводи довкола морени, про відчайдухів-козаків, душі яких рік у рік уже котре століття на річницю Берестецької битви виступали з мочарів Кривавого болота і продовжували свою нескінченну січу з душами польських драгунів. Казали, що тоді дзенькіт шаблюк було чути аж до Запоріжжя. Згадували і війни недавні, в яких ішли брат на брата оунівці, партизани і солдати радянської армії… Поіменно згадували святих і грішних…