Особливо, долею її героя — отого лісника чи вчителя Волхва чи Вовка. Панотцю здавалося, що він уже десь чув або читав про сільського вчителя фізики, який неймовірними зусиллями (бо тоді політичних пацієнтів дуже охороняли) втік у ліс, обріс бородою, обібрався лісником і став зватися Вовком чи Волхвом. І чув про це набагато раніше, ніж став настоятелем Свято-Покровського храму. І часто про це думав, особливо у безконечно довгі години безсоння, часом крізь ніч, намагаючись пригадати, чи не було серед його однокашників — студентів фізичного факультету Московського університету хлопця з замашками майбутнього бунтівника проти засилля «мирного атома»? Бодай поновити у матриці пам’яті образ, здається, такий знайомий… І прізвище… Як же ж його прізвище? Чи не Вовкун? Ні, здається, Вовчук? Або Волхвенко?
Але Чорнобиль ніби стер на матриця пам’яті навіть такі дрібниці-дещиці…
Хоча міг він, отець Георгій, і помилятися, нафантазувавши, як старий Поліщук, на безлюдді образ людини, якої, може, ніколи й не було… Одна втіха, що якраз розповіді парафіян про лісового борця за правду розбудили в нього самого цікавість до минулого, оповитого забутими легендами. Оскільки він не міг покинути церкву напризволяще, то попросив найосвіченішу з них — вчительку на пенсії Ольгу Михайлівну принести йому усі, які може дістати, книги з історії України. І Ольга Михайлівна принесла йому спочатку «Історію України» Дмитра Дорошенка, перевидану у Львові на початку 90-х минулого століття, брошурку «Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького», а відтак усе, що в перші роки Незалежності виходило в Україні про Україну. Ці джерела він уважно перечитував, сидячи на паперті в погожі дні, а в негоду — при свічках у храмі. Не признаючись навіть самому собі, що шукає у далекому минулому серед відомих імен чоловіка на прізвище чи прізвисько — Бунчужний…
Отець Георгій зітхнув. Тільки недавно він знайшов того чоловіка, можливо, одного з ним кореня: бунчужного запорозького війська Григорія чи Георгія родом з Чорнобиля… І тільки в одному історичному джерелі писалося, що цей бунчужний, за яким, певно, й питали, козаки на своїй раді у Церкві на болоті, «у критичну хвилину поразки військ Богдана Хмельницького 1651 року під Берестечком, вихопив гетьманські клейноди з рук поляків і передав їх вінницькому полковникові Богуну, а сам повернувся на болото, і бився там до останньої краплі крові». Друге джерело повідомляло, що «Гриць Бунчужний по смерті Богдана Хмельницького став правою рукою гетьмана Івана Виговського, а отже одним з ініціаторів Гадяцької унії та Великого Князівства Руського, і натхненником переможної битви під Конотопом проти Москви 1659 року. Але був зраджений промосковськими старшинами, і підступно вбитий на Кривавому болоті». Але, певно, десь недалеко Конотопа…
Може це дух того лицаря чести і чину привів його, Георгія Бунчужного, спекотного чорнобильського літа до храму Покрови Пресвятої Богородиці?
Хотів сподіватися, що саме він, а не безум, не безпам’ятство, яким покарало його, призвідцю горя планетарного, Небо, і не диявол, який спокушав, отруював його кволий розум зухвалою самовпевненістю.
Але бували хвилини, коли Георгій Бунчужний брав гору над отцем Георгієм і починав шкодувати, що повернулася до нього пам’ять, і заздрив щасливим безумцям, для яких не існує ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього… За ним же його минуле йшло назирці, як вовкулака, відлякуючи від нього і сьогочасне, і прийдешнє. Та й він сам не жив, а задкував, втупившись очима у квітневу ніч 1986 року. То була мука, якої він боявся, проти якої протестувало усе його єство, вимикало пам’ять, але хтось сильніший знову вмикав її, мордуючи спогадами і почуттям вини, яке з роками тільки посилювалось.
… Спочатку було здивування. Він дивився на далеку палаючу сірникову коробку і не міг повірити, що то четвертий блок. Повірити примусив дзвінок і хриплий голос Дятлова у слухавці:
— Кажись, взлетели… Все полетело к черту! Реакторное отделение, деаэраторная этажерка, машинный зал, барьеры защиты и системы безопасности! Все — к черту!
Далі йшов суцільний страшний мат. І раптом заступника головного енергетика ЧАЕС прошив кулеметною чергою звіриний страх: тюрма! На станції, в Міністерстві, в академії наук усі знали, що це він був найбільшим апологетом стовідсоткової безпеки «мирного атома» й ініціатором експерименту, який мав довести, що потужності електричного струму, виробленого по інерції турбінами після погашення реактора, досить для роботи насосів охолодження аж до ввімкнення дизельних генераторів. І раптом ця аварія! І брутальна, богохульна лайка Дятлова… Дятлов! Хамула! Самовпевнений кар’єрист! Отець Георгій досі не міг собі простити, що довірив справу своєї честі цьому тупому… Дятлу…