— Боже! — шепотів. — Прости гріхи тяжкі рабу Твоєму Георгієві… Боже, про яку честь я говорю?! Коли… коли…
… Так! Потім був шок! Від усвідомлення того, що трапилося: зруйноване реакторне відділення… система безпеки… А в реакторі — 140 тонн ядерного палива, опроміненого, нафаршированого плутонієм, цезієм! А це мільйони кюрі… Хіросіма! Десять Хіросім! І мільйони років розпаду… Загинула не тільки Україна… Світ загинув! Це… планетарна катастрофа! Планетарна! З його вини! З його… Бо-о-оже, з його!..
«Не бери на себе так багато! Ти що, перший чи крайній у цій країні пуганих ідіотів, якими правлять маразматичні старці, компартійні парвеню та дятлоголові кар’єристи?! Ти — тільки маленький гвинтик у цьому безумному маховикові… Один із тисяч… мільйонів…» — розраював чийсь підколодний голос. Певно, вмикалися системи на рівні інстинкту самозбереження.
«Ти! Безмозгий шурупе! Гвинтоголовий дурню! Ти думав, що станеться з цим світом, коли хоч в одного з вас „полетить різьба“? От це й сталося!» — роздирала душу й тіло совість.
«Причім тут совість?! Звідки ця паніка?! Ти ж розумний чоловік, добре інформований! Трапилось те, що траплялось до цього уже не на одній атомній, і не тільки в Радянському Союзі, а й у тій же хваленій Америці! Невеличка поломка. „Нестиковка“. Локальний вибух, врешті решт!».
«Який локальний вибух?! Чоловіче, схаменися — на атомній станції локальний вибух??! Ти ж фізик! Ядерник! А-а-томник! Ти ж чесний, розумний чоловік! Хай вони там, угорі, брешуть, а ти? Ти? Навіщо сам собі брешеш? Атомний реактор — не „керогаз“ у бабки в кухні! Його не погасиш мокрою ганчіркою! Розпад одного тільки радіоактивного цезію — сотні років… Це смерть… виродження! Пустеля!».
— Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які руками згрібали смертоносні уламки реактора… — застогнав отець Георгій. — Або — помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої сили.
… Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець Георгій повернувся на своє ложе, притих, сподіваючись задрімати. Та знову здалося, що хтось підійшов під самі двері. І зупинився. Точніше, їх було двоє. Бо одні кроки були важкуваті, людські, а інші — легкі, скрадливі, як у звіра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо віддалялися від церкви на північний край острівця. За якусь мить стихли.
Отець Георгій звів очі на образ Богородиці над царськими вратами олтаря, благаючи відвести від нього страхи разом з чужими гріховними помислами, бо чого б та людина нипала вночі довкіл Храму Божого і не наважилася переступила поріг відчинених навстіж дверей? Зазвичай отець Георгій за доброї погоди з весни до пізньої осені церковної брами ніколи не замикав. Не страшився, що налізе гадина, або звір увірветься. Сон його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нічого, що було Божою твар’ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже віддав у руки Господа. Хоча, ніде правди діти, часом моторош брала від вовчого виття на болоті після опівночі…
А може, то його власні гріхи минулі товпляться довкіл храму, нагадуючи про час покути… Нескінченний час покути? Але Бог милостивий — все ж таки залишив йому притомність духу і здатність розрізняти, де страсті Господні, а де — спокуси від лукавого… Проте ці сквапні, скрадливі кроки — людські і звірині — були із земної реальності, тої, яка починалася за якихось шістсот метрів від обителі Пресвятої Богородиці, на протилежному березі трясовини.
За довгі роки свого побуту на лісовому болоті, отець Георгій навчився розрізняти і нечутну ходу звіра, і майже безшелесний шерхіт птичого крила, і тихий плюскіт води під плавниками риб, і чавкання драговини під лапкою жабки…
Кроки стихли зовсім поряд — людина і звір причаїлися на причілку церкви. Отець ступив до дверей, дощаті мостини заскрипіла, і кроки нічних татів сполохано потупали у бік вільхових чагарів. Неприємний холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, і панотець, картаючи себе, що на мить засумнівався у Божій обороні, схопився зі свого ложа і впав лицем на рипучі мостини перед вівтарем…