— Та так… з цікавості… Я… можна сказати, краєзнавець-аматор… цікавлюсь історією… Чув багато… і читав десь, в якійсь газеті, що є такий «Храм на болоті», якому вже тисячу років… Нібито ще якась княгиня в пам’ять про вбитого князя збудувала, одні пишуть, а інші, що — козаки після Берестечка…
Отець Георгій хоч і не дуже вірив плутаним поясненням незнайомця, але від серця відлягло: з простої бесіди молодика було видно, що він не зовсім пропащий. Історією цікавиться, навіть дещо знає, що нині, як розказує вчителька на пенсії Ольга Михайлівна, велика рідкість серед зіпсованої телебаченням молоді. Хоча, благочинний це відчував, усе-таки якийсь гріховний намір ховався за нібито щирими словами хлопця, як… як допіру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер… Але, Мати Божа, коли цей чоловік тут, біля Твого Храму, то значить — на те воля Твоя, як і на все, що має статися…
— Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у наші, хоч і забуті людьми, та благословенні Господом, краї і саме в переддень величного свята — Трийці. Будемо знайомі — мене звати отець Георгій, я настоятель цього справді преславного храму — Покрови Пресвятої Богородиці, — сказав священик, уже справді радіючи юнакові, хай би які клопоти і випробування той приніс із собою. — Тож сподіваюся, не відмовитеся разом зі мною, помолившись, розділити скромну трапезу, а коли ваша ласка, і приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у вас інші наміри?
— Та ні… Та як скажете… Хоч я — не спеціально прийшов, а так… випадково. Я ж не зовсім чужий… Я тут народився… Ну, в селі… недалеко звідси… У цьому лісі, як то кажуть, виріс… Але то було давно… Тоді, коли ще ніхто про церкву не знав. Усі думали, що то просто хижа на Кривавій багні. Я… вірніше, мій тато знав сюди стежку… І ось… згадав… і прийшов… — знову зачав плутатись у словах, ніби виправдовуючись, молодий чоловік, знічений прискіпливими оглядинами священика.
— То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мій, — заспокоїв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвіяти неприємне враження від власної підозрілості… — Якщо ви тут народилися, то, певно, знаєте, що довкіл цього острівця, на якім стоїть храм, страшна бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного і… необачного… Отож, кажу вам, що тільки небесна патронеса храму цього Пресвята Діва Марія могла вас живим і неушкодженим провести болотами до Свого Дому.
Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець, схоже, зовсім розгубився. І замість того, щоб зрадіти благій звістці, зблід.
«Таке буває з людьми, які відчувають за собою якусь провину… — подумав отець Георгій. — О, знову! Цей мимовільний специфічний порух — втягнувши голову в плечі, притьмом кинутися навтьоки».
Таку реакцію на слова про Божий Промисел і про те, що Господь усе бачить і знає, отець Георгій спостерігав у в’язнів та «вихованців» виправної колонії, що за кілька кілометрів звідси, куди частенько навідувався задля спасіння грішних душ. Але прибулець, досить таки вгодований, доглянутий чоловік, не скидався на зека. Не був схожий він і на пацієнта психоневрологічного диспансеру або мешканця будинку соціальної реабілітації, чи іншого якось богоугодного закладу для порятунку наркоманів та алкоголіків, які відкривають останнім часом по глухих поліських селах міжнародні благодійні організації. Звичайний собі парубок, навіть типовий представник покоління епохи перемін, трохи травмований шаленим ритмом життя, загнаний у глухий кут політично-економічною нестабільністю, можливо й родинними проблемами… На жаль, все більше й більше таких пасивних жертв невдалих експериментів безвідповідальних правителів та їхніх цинічних смердів, псевдо-політиків і лже-вчених, шукають виходу з того «глухого кута» через переступ законів — і людських, і Божих…
Після такого детального аналітично-психологічного бліц-аналізу, отець Георгій із вдячністю Богові відмітив, що певний острах, недовіра і упередженість до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався лиш смуток: дуже вже не хотілось отцю, щоб ця душа заблудла согрішила у нього на очах, або, ще гірше, ним мимоволі спокушена… Та на все — воля Божа. І Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях хрест і, раз по раз осіняючи себе хресним знаменням, урочисто пішов до храму, усім своїм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним.
І той, сторожко роззираючись, несміливо потупав слідом.
Авжеж, Юркові, заскоченому священиком на гарячому, нічого не зоставалося, як потупати слідом за ним у церкву. Зупинився в порозі, машинально перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забігав очима по темних від давності, складених із колод, стінах. Знову — нічого надзвичайного: скромні сучасні ікони в окладах із срібної фольги, у вишитих рушничках, аналой, престол, застелені саморобними серветками, мідні свічники. Перевів погляд на колінопреклоненого перед вівтарем попа, що пристрасно шепотів молитви, то опускаючи, то підіймаючи голову на іконостас. Злодійкувато озирнувся на осяяне сонцем подвір’я і аж струсився: там, у хмарі сизого туману стояв той самий «браток» з «майбаха», схожий на панка у своєму чорному похоронному костюмі і елегантному капелюсі-котелку, яким він, злегка піднявши над головою, гречно привітався з Юрком. Юнак різко відвернувся і тихцем, навшпиньки став наближатися до вкляклого на колінах настоятеля, тим часом не зводячи вирячених від подиву очей з іконостасу, теж, здавалось би, нічим не примітного, як у кожній сільській церковці. Але то на перший позір. З-над царських врат, майже з-під стелі, у світлі єдиної свічечки, дивилася на парубка… Богородиця! У кутиках її трагічно скорботних очей тремтіли дві великі сльози.