— Вона мироточить! — раптом скрикнув священик із благоговійним трепетом, прикипівши й собі поглядом до тієї ж, ледь помітної на темних стінах, старовинної ікони, на якій горіли живим вогнем мудрі і скорботні мигдалево-карі очі Богородиці.
— Чудо! Боже милостивий, сталося чудо — ікона Богородиці оновилася і мироточить… Це знак… Добрий знак… Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженну й найнепорочнішу, і Матір Бога нашого — чеснішу за Херувимів і славнішу незрівнянно за Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною… Правдивую Богородицю — Тебе величаємо… — шепотів в екстазі настоятель, сміючись і ридаючи від щастя.
І Юрко, дивлячись на те все, несподівано для себе відчув, як… минає роздратування, злість, переляк перед братками, і… його охоплює якась… незрозуміла, не пережита ще і невимовна… мука… Чи він… Боже, боже… воліє?..
ЗНАК НЕБЕС
Це був знак! Мати Божа про щось звістувала! А може, попереджала? Але — про що?! В сум’ятті духу стояв отець Георгій перед образом Пресвятої Діви, шукаючи відповіді у своєму серці: кому, якій грішній, заблудлій чи стражденній душі вона хоче явити свою силу чудодійну? Кого спасти? На путь істини вивести? А може, застерігає про біду, що знову нависла над цими лісами-болотами, над Україною, над світом?! За роки його священичого служіння Богородиця двічі плакала: коли він, напівмертвий, майже безумний від болю напівживий труп, вперше переступив поріг Її скромної Обителі, і вдруге, коли «сердешна Оксана» принесла показати Матері Божій своє дитя, як вона казала, «не від світу сього».
«Над чиєю душечкою ллєш нині сльози свої безцінні, Мати наша?» — питав одними вустами, припавши гарячим чолом до ікони Богородиці отець Георгій, готовий прийняти найважче випробування, навіть смертю. Спиною відчув, як злякано принишк зовсім поряд незнайомець. Озирнувшись на хлопця, побачив, як тремтить правиця, якою той намагався перехреститися, і зрозумів, що біда не минула, і їх обох ще чекають великі випробування…
Ніби на підтвердження цих осторог з глибини болота долинуло ледь чутне вовче виття, схоже на завивання вітру перед бурею.
Незнайомець зіщулився, з мольбою підняв очі на святий образ. А отець Георгій щиро возрадувався і подякував Матері Божій за присутність Страху Божого у душі приблудця.
… З легкою душею і розвеселеним серцем завершив того дня неспокійного свою вранішню молитву настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Георгій. Слава Богу, думав, ворохобна ніч позаду. Попереду Троїцька поминальна субота, світлий, хоч і повитий смутком, день. От вже й на болоті почало розвиднятися. Щойно непроглядна тьма повільно, задкуючи, як переможені вражі полки, відходила у глибину хащі, аж доки не згинула, не розчинилася в гущавині, як ті в історії.
Отець Георгій, задоволений цією світлою поетичною метафорою, що неждано навідалась до його сивої голови, подякував Господу і всім святим за те, що стояли в обороні Святого Духа і повернули присутність духу йому, грішному і кволому, і покликав спантеличеного подіями гостя:
— А тепер ходім-те до трапезної, підживимося, чим Бог послав.
Нічний тать спішно, аж ніби злякано кинувся слідом за попом з церкви, озираючись на іконостас, але нічого… дивного там не побачив. Ніби ті всевидящі очі йому привиділись. Справді, Юрко був трохи шокований… чудесами, навіть якщо це — майстерно розіграний попом спектакль… Хоча щось подібне відбувалося з іконою і тоді, коли він був тут… У травні 1986-го… Але він тоді нічого не розумів… Тепер же… він був… ні, не вражений… не здивований: він був зачарований. Не впізнавав себе і не розумів, що з ним діється. Що він робить, і чого слухається, як зомбі, цього дивного попа-самітника, коли він зовсім не за тим сюди прийшов?