Перед Юрком знову виріс «у всій своїй красі неземній» розлючений браток-крутелик.
— Та пішов ти! — й собі осатанів нічний тать, замахнувшись кулаком на випадкового поплічника.
— Обережно! Він може бути скаженим! Пішов геть! Геть! — почувся від ризниці крик настоятеля. Батюшка, плутаючись в підряснику і в траві та розмахуючи руками, біг щодуху від церкви до «трапезної». І браток, вгледівши волаючого попа, аж загарчавши від злості, здимів у кліп ока.
— Ви… ви… прогнали його… слава Богу… — хекав перестрашений піп. — Я вже думав, що… що він кинеться рвати вас… О, страшна звірюка… Він недавно тут з’явився… Треба буде людей попередити… Я вже казав… він… може… бути… людожером…
На обличчі юнака теж промайнув переляк. Не розуміючи, про що піп лепече, збагнув одне: він засік братка, а його, Юрка, розкусив. Авжеж! І от — прибіг з… авжеж… із серпом! Ну, бандит в рясі! Тільки прикидається святим!
— Не поняв? — зло здивувався хлопець і сильним ударом правою збив попа з ніг.
— Та ви що?! Я ж рятувати вас від вовка біг! А ви… — витріщився з трави на нічного приблудця повержений панотець, прикриваючи руками враз розпухлу щоку.
— А-а-а… А я думав, що вбивати… — відітхнув з полегкістю той і нервово засміявся.
— Ходімо до озера зілля жати, — мов нічого не сталося, запропонував піп, підводячись та стріпуючи підрясник. Тільки по враз зблідлому виду було видно, що реакція молодика стривожила його.
— Ну й налякали ви мене! Думаю: оце то так! Прийшов Богу молитися, а до мене — із серпом… — трохи оговтавшись, белькотів прибулець із правдивою щирістю. Але правиця його все ще стискала який предмет у кишені куртки.
— Нічого, буває… Ходім-те лепеху та рогозу жати. Будемо храм клечати — завтра ж такий празник величний і гарний — Трійця, або, як в народі кажуть, Зелені свята. У цей день православні християни вшановують триєдність Господа нашого, що явився нам в трьох іпостасях Бога — Отця, Сина і Духа Святого… Та ви, напевно, це знаєте, але нагадати — не зайве, — говорив священик, ведучи гостя до смарагдових заростей розкішного аїру.
Йти було не далеко. Буквально за десять кроків від церковці із драговини стрімко витикалися гострі смарагдові шаблюки татарського зілля, розквітлих ясно-жовтим цвітом ірисів, шемріли темно-зелені плантації осоки, запахущої водяної м’яти, лілові суцвіття іван-чаю, полоскали віття тонке у мілкій воді молоденькі берези та плакучі верби. Отець Георгій, підтикавши чорний підрясник, хвацько, по-селянськи вправно, зачав жати зілля та в’язати його у сніпки, аби зручніше нести було, загадавши тим часом прибульцю наламати в чагарнику гілля клену, вільхи, верболозу, нарвати папороті, розвішаного по кущах хмелю, що нагадував новорічні гірлянди із зеленими шишечками електричних лампочок.
Заохочений всепрощенністю чудного попа, незнайомець з таким завзяттям взявся трощити чагарник, що настоятелю довелося гамувати його заради безпеки довкілля.
За роботою було не до балачок, та все одно панотець не забував вголос дякувати Богові, що послав йому такого помічника. На що гість тільки червонів та знічено знизував джинсовими плечима.
Тим часом сонце підбилося височенько. Туман над болотом розсіявся, явивши дикувату, таємничо-похмуру красу цього забутого людьми, але не забутого Богом закутня України. Чоловік з оберемком клечання завмер, зачаровано вдивляючись туди, де під густим тінистим лісом закінчувалася заштрихована ріденькими кущами, причепурена розквітлим лататтям, різнобарвним мохом та водорістю, сліпучо-жовтою курячою сліпотою та ще якимсь зіллям, здавалося, така привітна, безпечна трясовина. Ніби щось згадував чи когось там шукав… таким знайомим розчахнутим поглядом… Панотець аж спинився жати зілля, вражений вельми характерним поглядом юнака. Авжеж, той погляд когось нагадував отцю Георгію… Але кого?! От тобі, отче, ще одна загадка!
За зіллям довелася вертатися кілька разів. Нагріте полуденним сонцем, воно пахло гостро і пряно, навіваючи гірку, але світлу тужбу за чимось дуже рідним, та проминущим, як усе рідне і світле у цьому світі. В урочистій, навіть урочій тиші чоловіки спочатку урочисто розстилали по старій дощатій долівці церкви татарник впереміж з рогозою, розтрусили прихоплений на осонні біля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвіт багна-багульника, за тим заходилися клечати гіллям та хмелем стіни, сволоки та одвірки. В весь час із темної стіни на них зболеними очима дивилася Матір Божа. Але нічному гостеві здавалося, що дивиться Богородиця тільки на нього…