Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:
— Давайте, Оксано, синочка — я понесу. Так буде безпечніше… І ходімо! Ставайте один за одним і — крок у крок — ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але — не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.
Взяв на руки покірну дитину і розгубився — не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний… Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжуватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим… бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.
І от — дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Оксана, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:
— Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!
— Та він нічого більше не хоче! — виправдовувалася перелякана жінка.
По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і — продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг — надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя… воно — сама правда, страшна, трагічна… І від неї — нема ради!
Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як… ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:
— Сестро, не народжуйте більше!
Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…
І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:
«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».
Наразі відчув легке поколювання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від електричного струму низької напруги… Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в глибині яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.
І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:
— Отче, він світиться вночі!
Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.
— Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на… Небо… Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, — лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:
— Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!