Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук — куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають — «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно, більше — жаліла… Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало… Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя… не витримав… Не пережив…
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло… Хоча… він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним… якого вважав порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема… І за що, ради чого вони — такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь… чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки — чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні — сніг…
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів… Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися… Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим. Був такий гріх… був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога — нема. Що справжній бог природи і творець світу — людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина — теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю не буде кінця. І раптом — та жахлива аварія… мов кара Божа. І смерть Жені… І це вічне, не минуще почуття вини…
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася — у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе — потреба покути? І тому вона тут, у цій церковці…