… Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади і народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався…
— Нині, брати і сестри, — голос отця Георгія злегка тремтів, — ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи — на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль — за Чорнобилем… Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль — це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам — цю землю і щастя жити на ній — багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього — до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.
Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.
Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших — козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.
Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:
— Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…
Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:
— Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна… І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці… Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.