Але ніхто полковнику не відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї трагічно-чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала глибока похоронна тиша: чи то запорожці запечалились його долею, чи, може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали загиблих побратимів…
— А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! — розколов зненацька тишу молодий гарячий голос.
— Клейноди… клейноди… Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! — загуло розтривожене козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з клейнодами.
Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів, намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем — Бунчужний, і гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі з поляками та в шарпанині з татарами — не зберіг символи козацької слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!
— В Богуна! Клейноди — в Богуна! — долинуло луною… Чи з глибини болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота?!.
А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених шаблями кривавих сорочках…
— А чи готові пани-брати кістьми лягти за честь козацьку й віру християнську? — накрив басюрою розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.
— Готові, Джалалію! Готові, полковнику! — гримонули дружним хором козаки. — Усі! Усі!
— Тоді — з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!
— З нами Матір Божа! — задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.
Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» — отцю Георгію легшало на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти незаплямованими з цього Кривого, вже — Кривавого болота. Але — не мав права, бо не годен був їм допомогти… Хоч молився денно й нощно, і тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди, благаючи Бога і Сина, і Богородицю почути його, простити йому гріхи власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… — у Вишніх його не чули… І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот українських спартанців знову і знову виходили з болота, і збиралися у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на спит і душу Георгія Бунчужного.
Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після немилосердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?
«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», — молив Небо отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.
Нарешті душа отця Георгія зовсім втихомирилась, і він повернувся в церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свічнику сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві золотавими колами, відтісняючи темряву, осяяло святий скорботний лик і добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але… чомусь не могла. Чому, Мати Божа?!
І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія, очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх ні Собі, ні Матері на плечі… І це пекельне знаття, цей Страх Божий отець Георгій носив у собі, як русич — стрілу половецьку, як останній гетьман України — тавро каторжанське… Він лякався самого себе, схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор. Страшними зусиллями волі намагався примусити мозок відновити в матриці пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших подробиць, хвилина до хвилини… Іноді йому здавалося, що хтось зітер в його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка переламали світ навпіл… Але — хто і для чого?! Можливо, відбулося це в наслідок шоку… А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала його від… божевілля або ще жахливішого — самогубства? Жахливішого — перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають його душу уже котрий рік поспіль!