Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.
Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках — Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!
За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом — рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.
Треба було готуватися до Священної Літургії.
НЕОПАЛИМА КУПИНА
Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм…», — і завершилась словом отця Георгія до пастви:
— Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло» …А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими…
— Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! — повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.
Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» — отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…
— Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, — зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.
Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо — і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками…
Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.
«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», — згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його… І, може, й простила… Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..
Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.
— Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене… А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська — чи козацька, чи батрацька, чи вояцька — не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…