Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.
— У Храмі на болоті, — відповів тато. — І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.
— А це хто? — спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.
— Це — Мати Божа.
— У Бога є мама?! — здивувався хлопчик.
— Є… — усміхнувся тато.
Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:
— Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..
— Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?
— Ага! — сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.
То було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою — волоснем, вереском і полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а поріг перелетіти — не наважувалися… Розбійники!
Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у «війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато, настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними хлопчика, приказуючи:
— Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації… Крім того, вони цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як не дивно, болото — єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли… Скоро ми, з Божою поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й щасливі.
Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.
Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото оживало таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові — теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запахущого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припадати до чудотворної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.
І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:
— Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей — буркуном, їж, а це — Іванкове зілля, або глекопар, а це — копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач — від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я… А воронець-баранець — усі хвороби прожене і в болото їх зажене…