Мауд і її чоловік не мали дітей. «Надто хороша справа», — тихенько говорив їхній батько до Сиріла, коли про це заходила мова.
Батьки старіли і слабшали. Ґледіс дбала про них. Вона доглядала їх, годувала й купала, робила геть усе для їхнього комфорту і безпеки. Мауд зосталася в Шотландії та принагідно висилала безглузді подарунки. А коли вони зрештою померли, вона заявила, що похорон її надто зворушує, і не приїхала. Вміст примножуваного рахунку на Пошті було розділено між двома сестрами, і, як подяку за її відданість і турботу, батьки залишили Ґледіс будинок. Але в заповіті був іще один пункт, що невдовзі спричинив катастрофу. Там говорилося таке: якщо Мауд раптом залишиться бездомною, вона може жити на Коппер-стрит, поки її обставини не поліпшаться. Пункт, внесений до заповіту з найкращими намірами подбати про старшу доньку, передбачивши обставини, які батьки вважали за дуже малоймовірні. Та «малоймовірно» не означає «неможливо», і коли чоловік Мауд помер, то їй відібрало будинок, гроші й мову від люті. Він програв в азартні ігри всі активи, якими вони володіли, і вирішив, що краще раптово померти, аніж зустрічатися після цього з дружиною.
Мауд повернулася на Коппер-стрит старою вередливою жінкою. Мирне і щасливе життя, яким насолоджувалася Ґледіс, було зруйноване за одну мить. Мауд ввалилася через вхідні двері, вимагаючи в сестри грошей, щоб заплатити водієві таксі. Ця мегера оселилась у будинку на правах постійної гості без натяку на вдячність. Маючи добре відпрацьований репертуар дрібних капостей, вона дошкуляла сестрі за кожної нагоди. Вона клала цукор сестрі в чай, прекрасно знаючи, що Ґледіс цього терпіти не може, заливала кімнатні рослини, залишала безлад і хаос скрізь, де тільки з'являлася. Вона відмовлялася бодай пучкою кинути, щоб допомогти зі справами. Товста й бундючна, Мауд день у день просиджувала за пазлами, запихаючись помадкою і слухаючи радіо на повній гучності. Друзі Ґледіс до будинку більше не приходили, а вона сама намагалася тікати звідти якомога частіше. А її повернення завжди супроводжувалося «покаранням»: то «випадково» розбилася коштовна прикраса, то улюблену сукню ненавмисно попалили праскою. Мауд навіть відлякала птахів, яких сестра полюбляла годувати, залишаючи в саду недоїдки для сусідського кота. Ґледіс не могла знехтувати волю батьків, а будь-які спроби порозумітися з сестрою або стикалися з холодним презирством, або взагалі легковажилися. Для Ґледіс Мауд була мов той терміт, непроханий паразит, який вдерся в її дім і перетворив її щастя та спокій на купу трухлявого пороху. А ще Мауд шаруділа. Точнісінько як терміт. Пухкі пальці шаруділи об стіл, руки об стілець, об край раковини. Шарудіння — то найгірше катування. Невпинне, пронизливе, воно переслідувало Ґледіс удень і вночі. Може, Макбет зарізав сон, але Мауд убивала спокій.[12] Того дня вона сиділа за обіднім столом і шаруділа, закінчуючи велетенський пазл.
Це був «Віз для сіна» Констебла[13] — велетенська репродукція з тисячі елементів, найбільша з тих, які вона будь-коли складала. Це мав бути її шедевр. Мауд розсілася, мов жаба, навпроти своїх пазлів, надлишок сідниць звисав обабіч стільця, який кректав під її вагою, і шаруділа.
Ґледіс тихенько причинила вхідні двері за собою і, всміхаючись, спустилася вниз по Коппер-стрит. Вітер гнав і закручував хрустке осіннє листя над стічною канавою. Її пальці намацали в кишені край маленького клаптика картону, вирізаний на верстаті, блакитний із крихітною цяткою білого.
Ентоні провів пальцем по краях цього пазла, тримаючи його пальцями, відтак поклав його на долоню, гадаючи, маленькою частиною чийого життя колись був цей крихітний шматок картону. А може, не такою й маленькою? Можливо, його втрата стала катастрофою, непропорційною до його розмірів, причиною пролитих сліз, спалахів образи, розбитих сердець. Вона була в Ентоні, річ, загублена стільки років тому. Для світу це просто сміття, не варте й цента, але Ентоні відчував його значення в чиємусь житті. Чужі загублені речі щодня мучили його нагадуванням про обіцянку, якої він колись не дотримався. Тереза попросила в нього одну-єдину обіцянку, а він підвів її. Після цього він почав збирати речі, які загубили інші люди. То був його єдиний шанс спокутувати свою провину. Його дуже непокоїло, що він так і не зміг знайти способу повертати речі їхнім власникам. Упродовж років Ентоні не полишав спроб — давав оголошення у місцевій пресі й інформаційних бюлетенях, навіть розвішував на стовпах, але на жодне з них не дістав відповіді. А тепер залишилось обмаль часу. Він сподівався, що зможе знайти когось, хто продовжить справу, когось молодого й досить кмітливого, щоб мати нові ідеї, когось, хто знайде спосіб повернути загублені речі на їхнє законне місце. Ентоні відвідав свого адвоката і зробив необхідні поправки в заповіті. Він відкинувся назад на кріслі й потягнувся, відчуваючи, як розпірки тиснуть йому в спину. Високо на полиці на нього блимнула коробка з-під печива, сяючи на передвечірньому сонці. Він так утомився! Ентоні відчував, що перебув свій час на цьому світі, але чи зробив достатньо? Можливо, уже час поговорити з Лорою, сказати їй, що невдовзі йде? Він поклав шматок пазла на стіл і взяв свій джин з лаймом. Так, треба розповісти Лорі, доки ще не пізно.
12
«Макбет зарізав сон!» — ці слова чує Макбет після вбивства короля Дункана в однойменній п’єсі Шекспіра.