Годфрі похитав головою:
— Боже милий, жінко! Чи так зараз говорять з молоддю?
Він схопив Юніс в обійми так, що її ступні майже відірвалися від підлоги, і розцілував її в обидві щоки. Дівчина навіть відчула, як дряпається щетина, яку він пропустив під час гоління, і вловила ледь чутний аромат одеколону. Бомбардир закотив очі і простогнав:
— Тату, ти став зовсім безсоромний. Тільки дай привід цілувати дівчат.
Ґодфрі підморгнув Юніс:
— У моєму віці треба зискувати з кожної нагоди. Без образ?
Юніс підморгнула у відповідь:
— Без образ.
Ґрейс із любов’ю поцілувала сина в щоку і присіла, вільною рукою відмовляючись від пропозиції чаю й булочок з помадкою:
— А зараз я маю спитати, бо обіцяла, але не хочу набридати…
Бомбардир скрушно зітхнув, він уже знав, про що йтиметься.
— Твоя сестра написала книжку і хоче, щоб ти її опублікував. Я не читала цю книгу, навіть ніколи її в очі не бачила, якщо говорити відверто, але Порша гадає, що ти тягнеш кота за хвіст і відмовляєшся дати конкретну відповідь. А що скажеш ти?
Юніс заінтригував той натяк на усмішку, що промайнув на обличчі Ґрейс, коли вона говорила таким серйозним тоном. Бомбардир пройшовся кімнатою і став біля вікна, мов захисник, що готується виголосити свою заключну промову в суді.
— Перший пункт, безсумнівно, правда. Порша справді написала щось, що вона вважає за книгу, і хоче, щоб я це опублікував. Другий пункт — відверта брехня, і я заперечую це усіма фібрами свого єства.
Бомбардир ударив долонею по столу, щоб підкреслити своє обурення, перше ніж голосно зареготати і знеможено впасти в крісло.
— Слухай, мамо, я прочитав цю писанину, вона просто жахлива. Крім того, таке вже хтось писав і з біса ліпше, ніж зробила це моя люба сестричка.
Ґодфрі насупив брови і незадоволено промовив:
— Ти маєш на увазі, вона вкрала сюжет?
— Ну, Порша називає це «інтерпретація».
Ґодфрі повернувся до дружини і похитав головою:
— Ти впевнена, що забрала з пологового нашу дитину? Я навіть не знаю, де ця дівка такого набралася.
Ґрейс зробила відчайдушну спробу захистити дочку:
— Можливо, вона просто не знала, що така книжка вже існує. Може, це просто збіг обставин.
Та ці слова не були сприйняті як аргумент.
— Хороша спроба, мамцю, але книжка називається «Шофер леді Чаттерлей», і це про жінку, яку звати Бонні, і її чоловіка Ґіффорда, котрого паралізувало внаслідок нещасного випадку під час гри в регбі. Врешті-решт ця Бонні закрутила роман зі своїм шофером Меллонсом, грубим на вигляд, але насправді дуже ніжним уродженцем півночі, який трохи заїкається і має тропічну рибку в акваріумі.
Ґодфрі похитав головою, не вірячи своїм вухам:
— Може, у цієї дівчини щось не так з головою?
Ґрейс не звернула уваги на репліку чоловіка, але й не заперечувала, вона знову зверталася до Бомбардира:
— Ну тепер усе прояснилося. Звучить просто жахливо. На твоєму місці я викинула б це у смітник. Терпіти не можу лінощів, і якщо Порша навіть не потрудилася вигадати власну історію, то й не може чекати на якийсь інший результат.
Бомбардир підморгнув їй вдячно:
— Матуся — найкращий друг для хлопця.
— Так, якщо тільки вона не назвала його Норманом.[17]
Ґрейс підвелася й переклала сумку на другу руку:
— Ходімо, Ґодфрі. Уже час повертатися в «Кларідж».[18]
Вона поцілувала Бомбардира на прощання, а Ґодфрі потис йому руку:
— Ми завжди п’ємо чай у «Кларіджі», коли приїжджаємо до міста, — пояснила вона Юніс. — Там найкращі у світі сандвічі з огірками.
Ґодфрі попрощався з Юніс, трохи піднявши свого капелюха:
— Джин з лаймом теж непоганий.
Розділ 7
На кінчику пальця зблиснула рубінова крапелька крові й упала на блідо-лимонну спідницю її нової сукні. Лора вилаялася, сердито клацнула пальцями і пошкодувала, що не одягла джинси. Їй подобалося, коли в будинку багато свіжих квітів, але за красу троянд доводилося платити шипам, один з яких якраз увігнався в її палець. На кухні Лора пообрізала нижнє листя на квітах і налила теплу воду у дві велетенські вази. Одна ваза для веранди, інша — для передпокою. Поки поралася з квітами, вона пригадувала розмову, яку мала з Ентоні того ранку. Він сказав, що їм «треба поговорити» перед тим, як вона піде додому. Лора глянула на годинник. Почувалася так, наче її викликають у кабінет до боса. Це просто смішно, Ентоні — її друг. Але. Оце «але» змушує Лору тремтіти? Надворі небо вигравало блакиттю, та в повітрі відчувався запах шторму. Вона взяла одну вазу, глибоко вдихнула і віднесла її в передпокій.
17
Тут обігрується цитата з фільму «Психо». Головний герой страждає на роздвоєння особистості, у ньому живе дух його покійної матері.