Коли вона дізналася про зраду Вінса, їй так кортіло звинуватити його в усьому, вигнати, мов шолудиву шавку, а уявна героїня Лора мала залишитися плести накидки на рулони туалетного паперу і пришивати стрічки на капелюшок. Але десь у глибині душі Лора завжди знала, що насправді їхній шлюб — це її вигадка. Зневірившись у пошуках порятунку від нещадної реальності, вона попросила лікаря виписати їй антидепресанти, але лікар порадив перед тим, як переходити на ліки, відвідати психолога. Ліки могли запросто згубити Лору. Вона очікувала, що забезпечить собі рецепт, маніпулюючи якоюсь сірою мишею середніх років, поліестеровою Памелою. Насправді психолог виявилася зухвалою, язикатою білявкою на ім’я Руді, яка змусила Лору подивитись у вічі своїм неприємностям. Руді наказала своїй пацієнтці слухати голос у власній голові, той, який виголошує сувору правду і наводить нищівні аргументи. Руді називала це «взаємодіяти з внутрішньою мовою» й наголосила, що це стане для Лори приємним і корисним досвідом. Лора зіткнулася з Феєю Правди, але їй це здалося так само приємним, як слухати улюблену музику на пошкодженій платівці. Фея Правди підозрювала Лору в усьому. Вона звинуватила Лору в тому, що та не витримала ваги батьківських очікувань і вийшла за Вінса, щоб уникнути вступу до університету. На її думку, Лора боялася йти до університету, боялася зазнати там поразки, боялася стати на ноги, щоб у разі невдачі не впасти долілиць. Фея Правди також витягла на світ Божий прикрі спогади про Лорин викидень і майже маніакальні, але невдалі спроби ще раз завагітніти. Насправді, Фея Правди вибила Лору з колії. Та коли їй нарешті виписали прозак, вона просто перестала слухати цю балаканину.
Годинник у передпокої вдарив один раз, і Лора почала готувати ланч. Вона збила яйця і сир зі свіжими травами з саду, вилила цю суміш на гарячу пательню на плиті, дивилась, як вона піниться й пускає бульбашки, перетворюючись на пухкий золотавий омлет. Скатертину накрила хрустка білосніжна серветка, срібні ніж та виделка і склянка бузкового напою для серця. У дверях до кабінету вона поміняла тацю, забравши ту, на якій ще стояла ранкова кава Ентоні. Печиво залишилося недоторканим.
Розділ 3
Юніс
Сорок років тому… Травень 1974
Сьогодні вона обрала м’який фетровий капелюх кольору кобальта.[7] Її бабуся якось сказала, що в потворній зовнішності можна обвинувачувати гени, у кепському смаку — брак освіти, але якщо ти нудна людина, то тут уже ні на кого нарікати. Школа здавалася такою нудотною. Юніс виросла розумною, але непосидючою дівчинкою; їй докучало старанно виконувати завдання.
Вона хотіла чогось захопливого, живого життя, одним словом. Офіс, куди вона влаштувалася працювати, теж був нудним, бо там працювали занудні люди, та й робота видалася не надто веселою — безкінечне друкування й перекладання папірців. Батьки казали, це справжня поважна робота, але, очевидно, так по-іншому називають нудьгу. Її єдиною розрадою були фільми та книжки. Вона читала так завзято, немов від кількості прочитаних книг залежало її життя.
Одного разу Юніс трапилось оголошення в «Леді»:
Видавцеві-початківцю потрібна асистентка. Платня жалюгідна, але робота не нудна!
Очевидно, це робота для неї, і вона того самого дня подала запит.
Співбесіду їй призначено на 12:15, тож у неї доволі часу, щоб дістатись офісу не поспішаючи, трохи прогулятися містом, набратися свіжих вражень. На вулицях юрмилися люди, і Юніс пробиралася крізь натовп, інколи натикаючись на індивідів, які з певних причин порушували порядок руху. Дівчина кивнула офіціанту, який, насвистуючи, підмітав тротуар біля рибного ресторану, заледве встигла відскочити убік, щоб уникнути неприємного зіткнення з огрядною спітнілою туристкою, надто заклопотаною спогляданням свого путівника, щоб дивитися, куди вона йде. На розі вулиці Ґрейт-Рассел Юніс помітила високого симпатичного, але чимось стурбованого чоловіка й усміхнулася йому. Проминаючи його, вона добре роздивилася його постать. Зграбне тіло, блакитні очі й погляд хорошого хлопця. Він нетерпляче зиркав на годинник, а потім вдивлявся в потік людей на вулиці. Мабуть, чекав когось, але той запізнювався. Навряд чи він так нетерпляче чекає Юніс. Зарано. Зараз лише 11:55. Вона пройшла повз цього чоловіка. Її думки крутилися навколо співбесіди і роботодавця. Вона сподівалася, він виглядає, як отой чоловік, котрого вона проминула за рогом. Утім, можливо, роботодавець жінка — різка, неприємна, колюча, із чорним стриженим волоссям і яскраво-червоною помадою. Досягти блискучих зелених дверей за адресою, яку їй дали на Блумсбері-стрит, Юніс краєм ока помітила: на протилежному боці вулиці на тротуарі зібрався натовп, десь віддаля завила сирена. Вона натиснула кнопку дзвінка і чекала, прибравши своєї найліпшої постави — випрямила спину, високо підняла голову. Почулися кроки (хтось опускався сходами) — і двері відчинилися.