Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.
Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандальфа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбинсові, - базікали сусіди, — може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.
Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.
Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі — Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.
Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж «непогано зберігся». Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. «Дехто має вдачу більшу за свій зріст», — поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг «тверезого віку», за сорок літ, це почало здаватися дивним.
Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з'являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: «Мабуть, я теж колись перейду Річку…», на що друга половина його душі відкликалась: «Коли-небудь… пізніш. Не тепер.». Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п'ятдесятого дня народження; цифра «50» здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.
По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з'являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем'я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів — їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.
Це ім'я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам'яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано — так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери — не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.
Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав'язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.
Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.
— Дивні речі нині можна почути, еге ж? — сказав Сем.
— Це якщо прислухатися, — відізвався Тед.. — Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.
— Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки — то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів…
— Ще чого, красненько дякую, — пирхнув Тед. — Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! — додав він під схвальний сміх товариства. [53]
— Авжеж, — сказав Сем, посміявшись разом з усіма, — ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого — заввишки з дуба! — бачили нещодавно за Північними Драгвами.
— Хто бачив?
— Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.
— Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.
— Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками — ярдів сім, ні на п'ядь менше!
— А я й на п'ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.
— Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.
— Тоді то був, мабуть, не дуб, — заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.
— А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, — Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.