Він поглянув на Сема — той злегка похропував уві сні.
— Від нас твої секрети до Ворога потрапити не можуть, — сказав Гілдор.
— До чого тут Ворог? Невже тобі відомо, навіщо я залишаю Край?
— Я не знаю суті твоєї справи; але те, що Ворог переслідує тебе, я зрозумів, як не дивно мені це здалося. Й хочу попередити: біда не тільки женеться за тобою — вона попереду, вона з усіх боків.
— Ти маєш на увазі вершників? А я ж відчув, що вони — слуги Ворога! Але хто вони такі?
— А Гандальф не розповів тобі?
— Не можу пригадати нічого подібного.
— Ну, тоді й мені краще нічого не казати, щоб острах не завадив тобі йти уперед. Бо ти вирушив, здається, вчасно — чи, може, трохи запізнився. Тепер тобі треба поспішати, ніде не затримуватися і не відступати. Межі Краю вже не захистять тебе віднині.
— Краще б ти розповів мені все що можеш, ніж оті недомовки! — вигукнув Фродо. — Бо вони вже так мене налякали, що більше не можна! Звичайно, я готувався зустрітися з небезпекою; але ж не тут, не вдома! Невже тепер гобіт уже не може спокійно пройти від Водиці до Ріки? [95]
— Але ж ця земля належить не тільки вам, — сказав Гілдор. — Жили тут інші народи раніше, ніж прийшли гобіти, та будуть жити, коли ви зникнете. Світ широкий; ви можете відгородитися від нього, але не можна примусити його навіки залишитись за огорожею!
— Я знаю… Але тут все здавалося таким надійним та знайомим! Що ж тепер маю робити? Я намагався таємно залишити Край та дійти до Рівенделлу. Але ми ще не дійшли й до Забоччя, а мене вже вистежили!
— Я вважаю, що міняти наміри не варто, — сказав Гілдор. — Ви можете здолати дорогу по Тракту. Адже кращої поради, ніж Гандальф, вам ніхто не дасть. Я не знаю, від чого ти втікаєш, а тому не можу здогадатися, що вдіють переслідувачі. А Гандальф усе це повинен знати. Сподіваюся, ти зустрінешся з ним раніше, ніж остаточно залишиш Гобітанію?
- І я теж сподіваюся. Але у цьому головне ускладнення: бо я вже здавна чекав на Гандальфа. Ми умовилися зустрітися у Гобітоні ще за два-три дні від сьогодні, але він так і не прийшов. Тепер я все міркую, що мало скоїтися. Чи я повинен чекати на нього?
Гілдор довго мовчав, аж нарешті відповів.
— Не подобається мені цей збіг обставин. Коли Гандальф запізнюється, то недобра ознака. Але з давніх-давен існує правило: не совати носа у справи мудрих, бо вони проникливі та гнівливі. Отже, вирішувати тобі: чи йти, чи чекати.
— А в нашім краю ще кажуть, — додав Фродо, — що «ельфійська порада проста — їж чи з голови, чи з хвоста».
— Ось як? — посміхнувся Гілдор. — Ельфи намагаються уникати необачних порад, бо порада — подарунок небезпечний, навіть коли мудрий радить мудрому, а лиха вдача може підстерігати на будь-якому шляху. Чого ж ти хочеш від мене? Вельми скупо говорив про себе, як же я можу розсудити, що для тебе найкраще? Втім, якщо вже ти наполягаєш, ось тобі моя дружня порада: йди відразу, не зволікай. А якщо Гандальф не з'явиться, не йди сам. Візьми с собою тих, хто цього сам захоче і не підведе. Ось тепер маєш бути вдячним мені, бо цю пораду я даю мимо волі. Ельфи мають власні турботи й скорботи, справи гобітів та всіх інших смертних мало їх торкаються. Шляхи наші не часто пересікаються, хоч випадково, хоч навмисне. Але наша зустріч здається мені зовсім не випадковою, хоч мета її мені незрозуміла; саме тому я не хотів казати забагато. [96]
— Дякую, дякую, — сказав Фродо, — але краще б ти мені пояснив, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то, мабуть, ще довго не побачуся з Гандальфом, отож мені варто б знати, яка небезпека на мене чекає.
— Чи тобі ще не досить, що вони — слуги Ворога? — здивувався Гілдор. — Втікай від них! Не розмовляй з ними! Вони смертельно небезпечні. Не розпитуй мене більше. Серце моє чує; раніше, ніж уся ця історія скінчиться, Фродо, син Дрого, дізнається про цих страшних істот більше, ніж Гілдор Інглоріон. Хай береже тебе Елберет!
— Але деж мені здобути належної хоробрості? — зітхнув Фродо. — Це мені найпотрібніше.
— Хоробрість часто пробуждується зовсім несподівано, — сказав Гілдор. — Бережи надію! А тепер лягай спати. Вранці ми підемо далі, але сповістимо усіх наших родичів, що теж мандрують, — вони будуть знати про вас та триматися напоготові. Нарікаю тобі ім'я Друг Ельфів; і хай зорі осяють кінець твого шляху! Випадкові зустрічі рідко приносять нам таке задоволення, як сьогодні, бо приємно чути Стародавню Мову з вуст інших мандрівників цього світу!
Гілдор більше нічого не сказав, і сон відразу здолав Фродо. «Тепер я можу спати», — сказав він, і ельф провів його до того куточка, де вже спав Пін. Фродо впав на трав'яну постіль і відразу поринув у міцний сон. І ніякі сновиддя не бентежили його.
Розділ 4 НАВПРОСТЕЦЬ ПО ГРИБИ
Вранці Фродо прокинувся повен свіжих сил. Він лежав під пологом спадаючого гілля, на постелі з папороті та м'якої, духмяної трави. На гіллі тріпотіло ще зовсім зелене листя, крізь нього світило сонце. Фродо скочив на ноги і вийшов на галявину.
Сем сидів на травиці біля узлісся. Пін, підвівши голову, дивився на небо, щоб визначити погоду. Ельфи зникли.
— Вони залишили нам і овочів, і напоїв, і хліба, — сказав Пін. — Сідай їсти. Хліб аж ніяк не гірший від того, яким уночі пригощали. Я не хотів тобі нічого залишати, але Сем мене розраяв.
Фродо присів поряд із Семом і заходився їсти. Пін спитав: [97]
— Які в нас плани на сьогодні?
— Йти до Брендітропу якнайшвидше, — відповів Фродо й зосередився на сніданку.
— Гадаєш, ті Вершники ще з'являться? — безтурботно спитав Пін. При світлі ранку він згоден був зустрітися з цілим полком Вершників.
— Так, це ймовірно, — невдоволено сказав Фродо (навіщо згадувати про таке?). — Та я сподіваюся переправитися так, щоб вони нас не побачили.
— Гілдор тобі щось розповів?
— Та нічого такого, лиш натяки й недомовки, — ухильно відповів Фродо.
— А про те, як він винюхує, спитав?
— Ми того не торкалися, — сказав Фродо з повним ротом.
— А даремно! Мені це здається дуже важливим.
— У такому разі можеш бути певним, що Гілдор відмовився б хоч щось роз'яснити, — сердито відрізав Фродо. — А тепер дай мені хоч хвилинку спокою! Я не бажаю відповідати на зливу запитань під час їжі. Мені треба поміркувати!
— Високе небо! — вигукнув Пін. — Міркувати під час сніданку?
Він відійшов подалі і сів. «Ясний ранок, — подумав Фродо. — Зрадливо ясний…» Він не забув того жаху, який пережив увечері, й довго розмірковував над тим, що казав Гілдор, аж поки до нього не долинув веселий гомін: Пін бігав по зеленій траві, співаючи на весь голос.
«Ні, це неможливо, — подумав він. — Одна річ запросити молодших на прогулянку по Краю, де нема ані голоду, ані справжньої втоми — адже у будь-якому куточку знайдеться їжа й притулок. А зовсім інша — тягнути їх за собою у вигнання, дарма що вони самі пішли… Спадщину залишено мені одному. Навіть Сема, мабуть, не варто було брати». Тут він поглянув на Сема і виявив, що той уважно стежить за ним.
— Гей, Семе, що тепер? — сказав він. — Я покину Край дуже скоро, може, навіть на день не затримаюся у Струмковій Ярузі.
— Як буде, пане, так і буде!
— Отже, ти, як і раніш, хочеш іти зі мною?
— Аякже!
— Це буде дуже небезпечно. Це вже зараз небезпечно. Майже певно, що повернутися нам не судилося. [98]
— Ну, пане, якщо ви не повернетесь, то й я, звісно, не повернусь. Вони мені кажуть: «Не залишай його!» А я їм: «Залишити його? Дзуськи! Та я з ним піду хоч до Місяця! А якщо хтось з цих, на чорних конях, спробує йому перешкодити, буде мати справу з Гемджи», — кажу. Тоді вони засміялися…
— Та хто «вони»? Про що ти патякаєш?
— Ельфи, пане! Ми з ними трохи поговорили цієї ночі. Вони, здається, знали, що ви йдете назовсім, то я не став заперечувати. Пречудний народ, пане! Найчудовіший!
— Авжеж! — згодився Фродо. — Тепер ти з ними знайомий. То як вони тобі сподобалися?