Фродо взяв кошик, і фермер покотив додому, під дружні вигуки подяки та добрі побажання.
Четверо друзів стояли на дорозі, поки неясні кола світла не розтанули серед нічної темряви. Зненацька Фродо розсміявся: з-під закритого віка кошика, що він тримав у руках, віяло чарівним грибним духом.
Розділ 5 ВИКРИТТЯ ЗМОВИ
— Тепер вже й нам час іти додому, — сказав Меррі. — Чую, що з вами не все гаразд, та розберемося потім.
Спуск до Переправи був прямий, десь за сто футів, його підтримували у доброму стані й навіть зробили огорожу з повапнених камінців. Унизу до широкої дощаної пристані був пришвартований великий, мов пліт, пором. Білі причальні тумби понад водою лисніли у світлі двох ліхтарів на високих стовпах. Позаду мандрівників туман уже переповзав польові загорожі; але вода ще залишалась чистою, лише подекуди в очереті під берегом звивалися стрічки пари. На тім боці туман здавався рідшим.
Меррі звів поні по сходнях до порома, інші пішли слідом за ним. Потім Меррі обережно відштовхнувся довгою жердиною. Брендівіна котила свої води вільно й неспішно. Протилежний берег був крутий, від причалу вела нагору дорога, освітлена мерехтливими лампами: За нею в тумані виднівся пагорб, усіяний безліччю жовтих та червоних вогників — то були вікна Брендідару, стародавньої садиби Брендібоків.
У сивій давнині Горендад Бестібок, глава роду Бестібо-ків, одного з найстаріших у Топлені, а може, й у цілому Краю, переправився через ріку, що здавна вважалась кордоном східних земель. На тім боці він збудував (чи вирив) Брендідар, змінив ім'я на Брендібока та й оселився там, ставши господарем майже самостійної округи. Родина його розросталася, і нащадків не бракувало, отже, помалу Бренді-Дол зайняв цілком увесь плаский пагорб, і було у ньому сила-силенна вхідних дверей, і чорних сіней, і сотні вікон. Потім Брендібоки та їхня численна челядь почала рити нори й навіть будувати оселі навкруги пагорба, і таким чином було засновано Забоччя, густонаселену смугу між рікою та Старим Лісом, своєрідну гобітанську колонію. Головним селищем її був Брендітроп, що притулився на схилі позаду Брендідару. Мешканці Забоччя й Топлені приятелювали; а владу Господаря Пагорба, як звали главу роду Брендібоків, визнавали всі фермери між Засікою та Очеретянкою. Але в інших частинах Краю здебільшого вважали гобітів Забоччя за окремий народ, мало не чужинцями, хоч насправді вони були точнісінько такі, як гобіти усіх чотирьох чвертей, за одним винятком: вони дуже захоплювались веслуванням на човнах, а дехто навіть умів і сам плавати.
Земля їхня не мала ніякого захисту з заходу, але з часом там влаштували огорожу з живих Дерев, Переплетінь. її посадили багато поколінь тому, старанно доглядали, аж нарешті дерева розрослися так, що їхнє гілля суцільно переплелося. Переплетінь тяглась від самого моста через Брендівіну, загинаючись великою дугою, до Стрілки, де з Брендівіною зливалася Осокорка, що текла крізь Старий Ліс, і це дорівнювало майже двадцяти милям з кінця в кінець. Але, зрозуміло, цей захист був не дуже надійний, ліс у багатьох місцях впритул підходив до Переплетені, тим-то у Забоччі на ніч замикали двері, чого у Краї ніхто не робив.
Пором повільно повз упоперек ріки. Берег Забоччя наближався. З усього товариства тільки Сем раніше не бував за Рікою. Дивне відчуття охопило його, коли він стежив, як вода з дзюрчанням обтікала пором: минуле життя відходило у туман, а майбутнє було темне. Він почухав у потилиці і на мить пожалкував, що пан Фродо не залишився у тихій Торбі-на-Кручі.
Четверо гобітів зійшли на берег. Меррі затримався, щоб прив'язати пором, а Пін відразу повів поні вгору по дорозі, але тут Сем, озирнувшись, щоб попрощатися з Краєм, хрипко прошепотів:
— Подивіться, пане Фродо! Ви нічого не бачите?
На протилежному березі, під ліхтарями, вони ледве угледіли щось на зразок оберемка забутого чорного ганчір'я. Але оберемок цей рухався, хитався з боку на бік, неначе обнюхував землю. Потім невідомий поповз, а може, пішов, зігнувшись, у темряву, куди не досягало світло ліхтарів.
— Що це таке? — вигукнув Меррі.
— Це женеться за нами, — відповів Фродо. — Але зараз, будь ласка, не розпитуй мене! Ходімо хутчіш звідси!
Вони квапливо піднялися на верхівку пагорба, але, коли знов озирнулися, той берег був сповитий імлою, й нічого вже не можна було побачити.
— Як гарно, що ви не залишаєте там човнів! — сказав Фродо. — А чи здатні коні перепливти ріку? [111]
— Авжеж, плавати вони вміють, — сказав Меррі. — Але що їм заважає зробити гак у двадцять миль до моста? Я ніколи не чув, щоб коні перепливали Брендівіну. Навіщо це їм?
— Потім розповім, коли будемо вдома… під дахом.
— Гаразд. Ви з Піном дорогу знаєте, тож ідіть тихенько, а я пощу уперед, скажу Череванчику, що ви знайшлися. Зберемо вечерю та все таке.
— Ми сьогодні вже вечеряли у Чудернакау — сказав Фродо, — але не відмовимось від другої спроби.
— Хай буде так! А дай-но мені цей кошик! — сказав Меррі і зник у темряві.
Від Брендівіни до нової домівки Фродо у Струмковій Ярузі треба було ще йти. Друзі оминули Садибний Пагорб, залишивши Брендідар ліворуч, і на околиці Брендітропу вийшли на головну дорогу від моста на південь. На півмилі північніше від неї відходила праворуч бокова доріжка. По ній вони пройшли ще пару миль і нарешті відчинили хвіртку у щільній огорожі. Дім у темряві був зовсім невидимим: він стояв осторонь, посеред широкої круглої галявини, оточеної деревами. Фродо обрав цей будинок саме заради відлюддя: можна було входити та виходити непомітно. Дім колись побудували Брендібоки спеціально для гостей чи тих родичів, кому набридло жити серед галасу й гаму Брендідару, — старомодна будова у сільському дусі, нібито справжня нора: довга, низька, одноповерхова, з дерновим дахом й круглими вікнами та дверима.
Поки йшли по трав'янистій стежці, дім здавався мертвим — усі вікна були зачинені віконницями й темні. Фродо постукав у двері, і Череванчик Бульбер відчинив їм; приємне світло пролилось на ґанок. Вони хутко увійшли, замкнули двері та більше не випускали світло назовні. За дверима вони побачили просторий передпокій з дверима обабіч; звідти у глиб дому йшов коридор.
— Подобається тобі? — спитав Меррі, виходячи з коридора. — Ми постаралися влаштувати все, як удома, але ж часу мали обмаль: адже ми з Череванчиком тільки вчора прибули на останньому фургоні.
Фродо озирнувся. Усе й справді нагадувало домівку: улюблені речі його та Більбові (як гостро нагадали вони про старого тут, у нових стінах!) стояли приблизно на тих же місцях, що й у Торбі-на-Кручі. Приємний, затишний дім — непогано було б справді оселитися тут на відлюдді… [112]
Фродо здавалося нечесним, що він втягнув друзів у цю історію, і він знову замислився, як сповістити друзям про близьке розлучення; але це треба було зробити цього ж вечора, поки ще не лягли спати.
— Все чудово! — із зусиллям промовив він. — Навіть не віриться, що це зовсім інший дім.
Подорожні скинули плащі і склали свої речі на долівці. Меррі провів їх довгим коридором униз до якихось дверей, прочинив ті двері, і звідти повіяло парою та пролилося світло.
— Лазня! — скрикнув Пін у захваті. — О Меріадок Благословенний!
— Хто перший іде митися? — спитав Фродо. — Той, хто найстарший чи найшвидкіший? Ти, друже Перегрій, у всякому разі будеш останній!
— Можна зробити краще, — додав Меррі. — Не варто починати життя на новому місці з суперечок. Там знайдете по цебру на кожного та великий казан з окропом. А ще мочалки, і рушники, і мило. Залазьте та мийтеся хуткіше!
Меррі з Череванчиком почимчикували до кухні на протилежному кінці коридора — пізня вечеря була майже готова. З купальної кімнати долітали уривки пісень, плюскіт води та хлюпання. Раптом голос Піна вирізнився серед загального галасу; він співав найулюбленішу з Більбових купальних пісеньок: