На завершення співу щось голосно заплюскотіло, і Фродо обурено зарепетував:
— Пін вирішив влаштувати собі водоспад. [113]
Меррі підійшов до дверей:
— Гей, чи бажають панове повечеряти та промочити горлянку?
Фродо вийшов, витираючи мокре волосся:
— Там у повітрі стільки води, що мені краще буде посохнути на кухні!
— Чи ви сказилися! — зойкнув Меррі, заглянувши до лазні: по кам'яній підлозі розтікалися калюжі. — Ото, Піне, ніякої тобі вечері не буде, доки все це не прибереш! Та поквапся, бо чекати не будемо!
Вони розсілися довкола столу, який присунули поближче до вогнища. Фредегар спитав майже безнадійно:
— Грибочків, либонь, ви вже скуштували досить?
— Хто тобі це сказав? — пирхнув Пін.
— Це — моя власність, — поважно сказав Фродо, — особисто мені подарована тіточкою Чудернак — найкращою з господинь! Геть зі своїми жадібними лапами, я сам їх поділю!
Гобіти прихильні до грибів аж до нестями, не те що люди. Саме тому Фродо у парубочі літа робив набіги на славетні городи Топлені, тому так гнівався Чудернак. Але зараз грибів було досхочу, навіть як на гобітанський апетит. А на столі стояло ж іще чимало інших страв, отже, коли скінчили, навіть Череванчик Бульбер зітхнув із задоволенням. Вони відсунули стіл і всілися біля вогнища.
— Приберемо пізніше, — сказав Меррі. — Тепер доповідайте. Я вже втямив, що ви мали пригоди — без мене! Це нечесно! Вимагаю докладного звіту, а найбільш хочу знати, звідки узявся шановний Чудернак та чому він мене так зустрів. Якщо судити з голосу, він чогось ПОБОЮВАВСЯ — щось не віриться!
— Ми всі побоювались, — відповів Пін по хвилі. — Та й ти б теж злякався, якби за тобою два дні полювали Чорні Вершники.
— Це хто такі?
— Чорні постаті на чорних конях. Якщо Фродо говорити не хоче, то я сам все розповім, з самого початку.
Він з усіма подробицями оповів про всі події, починаючи з Гобітону. Сем підтакував та додавав різні вигуки Фродо мовчав.
— Я б вирішив, що ви все вигадали, якби на власні очі не бачив ту чорну гидоту на пристані, - сказав Меррі, - та не чув, як злякався Чудернак. Як це розуміти, Фродо? [114]
— Братик Фродо воліє мовчати, — сказав Пін. — Але, мабуть, час уже йому розкрити карти. Досі ми нічого не чули, опріч натяків старого Чудернака щодо скарбів дядька Більбо.
— То тільки здогадки, — квапливо втрутився Фродо, — він нічого не знає!
— Старий Чудернак аж ніяк не дурний, — сказав Меррі. — Зір у нього гострий, багато чого вариться у його круглій голові, хоч з вуст не виходить. Я чув, що він колись ходив до Старого Лісу і чимало цікавого знає. Ти б хоч сказав, Фродо, чи вірно він угадав?
— Взагалі вірно, — неохоче визнав Фродо. — Це пов'язано з колишніми пригодами Більбо, і Чорні Вершники шукають чи, краще мовити, переслідують його або мене. Отже, якщо хочете знати, це все зовсім не жарти. Боюся, що не буде мені спокою ані тут, ані деінде. — Він окинув поглядом вікна та стіни, немов боючись, що вони зараз поваляться. Друзі його промовисто перезирнулися. «Зараз зізнається», — пошепки сказав Пін. Меррі хитнув головою.
— Гаразд, — промовив нарешті Фродо і рішуче випростався на стільці. — Я більше не можу це приховувати. Мені треба дещо повідати вам. Тільки не знаю, з чого почати…
— Здається, я можу тобі допомогти, — недбало сказав Меррі. — Хочеш, скажу сам?
— Що ти маєш на увазі? — занепокоївся Фродо.
— А ось що, дорогий мій: тобі дуже моторошно, бо не знаєш, як з нами розпрощатися. Ти з самого початку намагався піти з Краю, але біда налетіла раніше, ніж ти очікував, а тепер ти збираєшся з духом, щоб піти негайно, хоч і попри власне бажання. Ми тобі дуже співчуваємо!
Фродо розкрив рота, але слів не знайшов. Він до того розгубився, що друзі розсміялись.
— Бідолашний Фродо! — сказав Пін. — Чи ти сподівався пустити нам всім пил у вічі? Та в тебе на це не вистачило б ані розуму, ані обачності! Ти явно збирався піти й покинути всі страхи, що тебе мучили весь цей рік, починаючи з квітня. Раз у раз ти бурмотів: «Чи побачу я ще цю долину, хтозна?» та таке інше. А ще надумав удавати, немов хочеш продати Торбу-на-Кручі тим Кошелям заради грошей! А ще ті таємні нічні розмови з Гандальфом…
— Ой лишенько! — вигукнув Фродо. — Адже я вважав, що все так розумно влаштував! Що Гандальф мені скаже! Бо ж тепер увесь Край буде балакати про мій від'їзд… [115]
— Та ні! — заспокоїв його Меррі. — Щодо цього не хвилюйся. Ясна річ, таємниця колись розкриється, але поки що вона відома, як я вважаю, тільки нам, змовникам. Все х таки ми тебе добре вивчили, та й Більбо теж знали. Здебільшого нам вдається здогадатись, що ти маєш на думці. Щиро кажучи, я пильно стежив за тобою з того самого часу, як Більбо зник. Ти мусив піти за ним, раніше чи пізніше. В останні дні мені здавалося, що це має статися вже скоро. Ми дуже непокоїлися щоб ти не ушився зненацька, на зразок Більбо. З самої весни ми за тобою пильнували та мізкували. Не дамо тобі вислизнути так легко!
— Але я мушу йти, — сказав Фродо. — Нічим ви мені не допоможете, дорогі мої. Це велике нещастя для всіх нас, але годі й пробувати затримати мене. Коли вже ви майже про все здогадалися, будьте ласкаві, допоможіть, а не заважайте!
— Та ти не збагнув, — утрутився Пін, — коли ти мусиш іти, значить, ми теж мусимо. Ось ми з Меррі й підемо. Сем — чудовий хлопець, він за тобою охоче до драконової пащі полізе, якщо тільки не перечепиться по дорозі, але у такій важливій справі одного компаньйона замало!
— Любі мої гобіти! — розчулився Фродо. — Адже я не можу цього допустити. Я вже давно так вирішив. Скільки не кажіть «важлива, важлива», а все ж таки ви не все розумієте. Це не полювання на скарби, не прогулянка туди та назад. Це втеча від одної смертельної небезпеки до другої, теж смертельної…
— Та навпаки, ми все розуміємо, — впевнено сказав Меррі. — Тому й хочемо йти з тобою. Ми знаємо, що Перстень — річ страшна, але зробимо все можливе, щоб допомогти тобі проти Ворога.
— Перстень! — скрикнув Фродо, геть збитий з пантелику.
— Еге ж, Перстень, — сказав Меррі. — Братику Фродо, ти недооцінив зацікавленість твоїх друзів. Я знав про Перстень уже багато років, задовго до того, як зник Більбо; але позаяк він його приховував, то й я притримував язика за зубами, поки ми не уклали змови. Безперечно, я знав Більбо гірше за тебе, бо був ще малюком, а він обачніший, ніж ти, але все ж таки я його вирахував. Хочеш, розповім, як усе це з'ясувалося?
— Кажи! — ледь чутно промовив Фродо.
— Підвели його, природно, Кошелі-Торбинси. Одного разу, десь за рік до Бенкету, гуляв я по дорозі і здаля побачив [116] Більбо. Аж раптом назустріч нам — Кошелі. Більбо пішов повільніше, а потім — гоп, і щез! Я геть-чисто остовпів, ледве встиг сховатися сам, зрозуміло, у найпростіший спосіб — проліз під кущами та й пішов полем; Кошелі пройшли, я гульк на дорогу і ледь не налетів на Більбо: він з'явився невідомо звідки ось так просто переді мною. Він щось сунув до кишені, та я встиг помітити блиск золота. т Після того я вже був насторожі. Можна сказати — шпигував за дядьком. Але ж усе-це було таке загадкове, а мені ще й двадцяти років не виповнилося… Я, мабуть, єдиний з усього Краю, крім тебе, Фродо, зазирнув до таємної книги старого Більбо.
— Ти читав його нотатки! — вразився Фродо. — О високі зірки! Та чи можна на цьому світі надійно зберегти хоча б один секрет?
— Можна, хоч складно, сказав би я, — хмикнув Меррі. — Але мені тільки раз пощастило мигцем глянути, та й то було непросто. Дядько ніколи не залишав книгу без нагляду. Цікаво, куди вона поділася? Я не відмовився б подивитися на неї ще раз. Вона в тебе, Фродо?