Потім здалека долинув дивний гомін: дерева гули від сильного вітру. Ні, ні, зрозумів Фродо, — це голос далекого моря, якого ніколи не чув наяву. Але як часто той голос бентежив його уві сні! Раптом він опинився серед темного вересового пустища і відчув у повітрі дивний солоний присмак. Попереду височіла на гірському хребті самотня біла вежа. Його до нестями взяла хіть піднятися на вежу й побачити Море. Він почав дертися на гору, але раптом небо спалахнуло яскравим світлом і загуркотів грім.
Розділ 6 СТАРИЙ ЛІС
Фродо відразу прокинувся. У кімнаті було ще темно. На порозі стояв Меррі зі свічкою й тарабанив у двері. Фродо затремтів.
— Леле! Що трапилось?
— Що трапилось! — обурився Меррі. — Час підійматися. Вже пів на п'яту. Надворі густий туман. Прокидайся! Сем уже готує сніданок. Навіть Пін вже не спить. Я ж піду сідлати поні та приведу одного сюди, щоб нав'ючити. А ти розбуди того лежня Череванчика, хай хоч проведе нас.
Десь по шостій годині ранку п'ятеро гобітів були готові вирушати. Череванчик Бульбер ще позіхав. Вони вийшли з дому, старанно уникаючи галасу. Меррі йшов попереду і вів нав'юченого поні; вервечкою вони минули невеличкий гай доза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, з кожної гілочки звисали краплинки. Холодна роса вкривала траву сріблястими намистинами. Панувала [121] тиша, і віддалені звуки здавалися близькими: квохтали кури, скрипіли чиїсь двері.
У повітці вони знайшли поні — кремезних коників тієї породи, що її найбільш цінують гобіти, не дуже жвавих, але витривалих. Залізли у сідла і рушили повільним підтюпцем. Туман неохоче розступався перед ними й відразу змикався позаду. Близько години їхали вони мовчки, аж ось із туману виринула Переплетінь, висока, заткана срібним павутинням.
— Ну, то як же ви через неї перелізете? — поцікавився Фредегар.
— Йдіть за мною — побачите, — сказав Меррі.
Він звернув наліво і повів свій загін попід Переплетінню. Незабаром вона зігнулась дугою, огинаючи вихід з яру. Ближче до неї схили яру ставали гладенькими і поволі знижувались, переходячи у широкий підкоп, викладений цеглою. Ряди кладки підіймалися дедалі вище, аж поки не змикалися склепінням, що лежало глибоко під Переплетінню.
Череванчик Бульбер далі не пішов.
— Бувай здоровий, Фродо! — сказав він. — Дарма ти все ж таки хочеш іти лісом. Але сподіваюсь, що ти схаменешся і повернешся ще до ночі. А втім, хай тобі щастить — сьогодні й щодня!
— Якщо попереду на нас не чекає нічого страшнішого за Старий Ліс, то твоє побажання здійсниться. Скажи Гандальфові, щоб негайно прямував до Тракту: ми підемо якомога швидше й не забаримося.
— До побачення! — хором промовили усі мандрівники і зникли під склепінням тунелю. Фредегар сам пішов додому.
Під землею було темно і вогко. Вихід з тунелю був замкнений ворітьми з товстого залізного пруття. Меррі спішився, відімкнув замок, а коли всі вийшли, штовхнув стулки, і вони із зловісним брязкотом зачинилися.
— Ось бачите, — сказав Меррі, - ми стоїмо на межі Старого Лісу.
— А чи правду про нього кажуть? — спитав Пін.
— А що ти маєш на увазі? Ті байки, що їх няньки розповідали Череванчикові і налякали з дитинства назавжди, — про гоблінів, вовків та все таке, на мою думку, дурниці. У всякому разі, я цьому не вірю. Але Ліс дійсно дивний. Там усі речі здаються живими, не те що у Краї. І дерева не люблять чужинців, стежать за всіма. Удень, звичайно, нічого [122] більше не бува. Може, зрідка найзліші з дерев чи то гілку кинуть, чи коріння під ноги підставлять, чи штрикнуть колючкою. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі випадки. Після заходу сонця я тут бував разів зо два, та й тоді далеко не заходив. Мені здавалося, немов дерева шепочуть одне до одного, розповідають плітки чи новини якоюсь незбагненною мовою; а ще гілки гойдалися, коли ніякого вітру не було. Дерева нібито вміють рухатися, можуть оточити прибульця і затиснути. Дуже давно вони навіть спробували напасти на Переплетінь: взяли та й виросли просто перед нею і перехилились усередину. Але гобіти зібралися, порубали їх кількасот і влаштували величезне багаття, а уздовж Переплетені спалили широку смугу. Дерева більше не нападали, але дуже озлилися. Ту галявину, де їх попалили, досі можна побачити у лісі, неподалік від краю.
— А ще що тут є крім дерев? — спитав Пін.
— У хащі лісу та на протилежному краї, якщо вірити чуткам, живуть неймовірні істоти, — відповів Меррі. — Я на власні очі нічого не бачив. Але ж хтось прокладає тут стежки? Та вони зміщуються; знайдеш проторовану стежку, а потім вона гоп! — і майне до зовсім іншого місця. Неподалік від наших воріт здавна була широка доріжка — вона вела до Попалини, а звідти далі, до північного сходу, приблизно у тому напрямку, що нам потрібен. Ось її я й спробую зараз віднайти.
Поза ворітьми яр ставав ширшим. На другому його кінці ледь помітна стежинка вела до краю лісу, що починався на відстані ста з гаком ярдів від Переплетені. Та щойно вони увійшли під запону листя, стежка зникла. Гобіти поглянули назад, але темну смугу Переплетені вже годі було побачити крізь стовбури, що густо стояли навкруги. А попереду нічого не було видно, крім незчисленних стовбурів, кривих і струнких, товстих і тонких, рівних і гіллястих; всі вони обросли лишайником, сірим та зеленим, і слизькими наростами.
Втім, Меррі не втрачав бадьорості. «Шукай-но краще ту стежку, — сказав йому Фродо, — та пильнуй, щоб ми не загубилися, та не забувай, з якого боку Переплетінь!» Вони вибрали більш-менш широкий просвіт між деревами, і поні потрюхали уперед, старанно огинаючи кострубате, покручене коріння. Підліску тут не було. Місцевість поволі йшла вгору, і чим далі, тим вищим, темнішим та густішим ставав ліс. Мертва тиша панувала навкруги, лише зрідка по [123] нерухомому листю котилися униз краплини води. Гілля не коливалося, але у гобітів склалося неприємне відчуття, що за ними невідривно стежать і неприязнь лісу помалу перетворюється на ворожість. Це почуття уперто зростало, поки вони не почали раз у раз скидати головами та озиратися, немов чекали раптового нападу.
Від стежки не було ані сліду, дерева ніби навмисне перегороджували їм шлях. Нарешті Пінові стало зовсім несила, і він раптом заволав:
— Гей-гей! Я нічого поганого не роблю! Тільки дайте-но пройти!
Налякане товариство зупинилося. Але те волання пролунало глухо, ніби з-під товстої ковдри — ані луни, ані відповіді; тільки ліс, здавалося, ще щільніше зімкнувся та насторожився.
— Я б на твоєму місці не кричав, — сказав Меррі. — Від цього ніякої користі, тільки шкода.
Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони взагалі хоч якусь стежку та чи мав він право тягнути друзів за собою до цього огидного лісу. Меррі озирався на всі боки та, мабуть, вже загубив вірний напрямок. Пін це помітив.
— Швидко це в тебе виходить — загублюватися! — сказав він. Але у ту ж мить Меррі з полегшенням присвиснув і показав рукою уперед:
— Оце так так! Адже дерева насправді рухаються! Ось там, здається, Попалина, а стежка кудись поділася!
У хащі дещо розвиднілося, і зненацька вони опинилися на широкій галявині. Над ними розкинулось несподівано блакитне й чисте небо — йдучи лісом, вони не помітили, як розтанув туман і зійшло сонце. Щоправда, воно висіло ще не дуже високо та висвітлювало поки що самі верхівки дерев. По краю галявини густі зелені зарості стояли непроникливою стіною.
На галявині ж росла тільки жорстка трава, та високий бур'ян: зів'ялий болиголов, якісь сухі, зонтики, чортополох. Зеленіла тільки травичка, що зросла на пухкому попелі. Похмура місцина; але вона здавалася милою та радісною після лісового мороку.