Ще кілька стрибків, і гобіти побачили незнайомого чоловіка — принаймні, як на гобіта він був занадто великий та важкий, хоч, може, й нижче Рослого Народу. Але галасу він наробив, як справжня людина — щосили тупав товстими ногами у чималих жовтих черевиках і ломився крізь чагарник та очерети, мов буйвіл, що йде до водопою. Одяг та очі його були ясно-блакитні, а борода брунатна; обличчя рум'яне, як стигле яблучко, у тонких зморшках від сміху. В руках він ніс купку білого латаття на широкім, як таця, листі.
— Поможіть! — закричали Фродо з Семом, кидаючись до нього з простягнутими руками.
— Гей-гей! Малюки! Постійте-но! — вигукнув бородань, змахнув рукою, і гобіти зупинилися, як укопані. — Що за гомін над рікою, куди поспішаєте? Диви, ще й дихають обоє важко, ніби від когось втікають! Розповідайте, що скоїлось, бо я не перший-ліпший перехожий. Я — Том Бомбадил, здавна мешкаю у цьому краю, а зараз додому поспішаю. Кажіть, що за біда, та не зволікайте, та у запалі латаття моє не ламайте!
— Старий осокір викрав моїх друзів! — ледве дихаючи, промовив Фродо.
— Панича Меррі затисло! — додав Сем.
— Що? — скрикнув Том Бомбадил і високо підстрибнув. — Старий осокір? Оце й усе? Він здібний на такі витівки, ще й на гірші. Бач, дуплястий, з малюками надумав воювати. Ось я його швиденько здолаю. Як не хоче він поводитись [132] чемно — хай спить, як усім деревам належить! Я заспіваю йому такої суворої пісеньки, що він до самої серцевини застигне, бо здійметься така хуртовина — не те що листя з нього позриває, ай гілки! Чуєш, старий корче?
Бомбадил обережно опустив свої квіти на траву, підбіг до осокора і помітив ступні Меррі — все, що залишилось назовні. Том приклав вуста до шпарини і проспівав щось низьким голосом. Слів гобіти не розібрали, але Меррі раптом заворушився, задриґав ногами. Том відскочив і, відламавши одну з гілок, хльоснув нею по стовбуру.
— Відпусти їх, старигане! — звелів він. — Час уже вгамуватись! Не годиться зараз злитися, краще тобі спати! Плоть землі оплітай! Корінням глибоко сягай! Пий води досхочу та відразу засинай! Чуєш, що тобі звелів? Чуєш, тут я — Бомбадил!
Щілина у стовбурі несподівано поширшала. Бомбадил відразу схопив Меррі за ноги та смикнув. З сухим тріскотінням розкрилася ще й друга шпарина, з неї вивалився Пін, ніби його добряче стусонули. У ту ж мить обидві щілини з глухим стукотом закрилися знов. Осокір здригнувся від коріння до верхівки й завмер.
— Спасибі, спасибі! — навперебій загомоніли гобіти. Том Бомбадил схилився, глянув їм в очі і розсміявся:
— Тепер, малючки, ходімо зі мною! Вдома стіл уже накритий, там знайдете вершки і хліб, свіже масло і сотовий мед, а на мене, Бомбадила, жіночка чекає. За вечерею ми поговоримо досхочу. Поспішайте за Томом, щоб до Тома дійти!
З цими словами він підібрав своє латаття, помахав заклично рукою і покрокував, пританцьовуючи та підплигуючи, по траві на схід, співаючи голосно й без усякого ладу.
Гобіти, що оніміли від подиву й радості, щосили поспішили за ним. Але сил у них вже бракувало. Том швидко зник з їхніх оч*ей, і його спів лунав усе тихіше, але потім знову став голоснішим, і вони розібрали слова:
Майже відразу ж сонце сховалося за лісом позаду них. їм згадалось, як західне проміння навскіс освітлює Брендівіну, як у вікнах Брендітропу загоряється безліч вогників. Глибокі сутінки накрили їх; стовбури й гілки погрозливо нависали над стежкою. Білі струмені туману підіймались, колихаючись, понад річкою і заливали коріння дерев, що торкалися води. Від землі, прямо з-під ніг, підіймалася пара, прискорюючи наступ вечора. Стежка губилася у темряві.
Гобіти дуже втомилися. Ноги немов чавуном налились. Дивні, приглушені вигуки лунали в очеретах обабіч стежки; а глянувши вгору, на бліде небо, вони бачили зморшкуваті, гулясті пики, що вирячувалися на них з високих лісистих берегів. Усе це не могло бути наяву; мабуть, їм снився зловісний, безпробудний сон. Ще трохи, і ноги відмовилися б нести їх, аж ось земля пішла угору. У темряві забелькотіла вода. Майнуло пір'я білої піни там, де річка падала з невисокого порожка. Нарешті дерева розступилися, туман залишився позаду. Гобіти вийшли з лісу. Перед ними лежала широка трависта лука. Річка, тепер вузька і швидка, весело неслась їм назустріч, і вода її грала та іскрилася у світлі зорь, що вже всипали небо.
Трава була м'яка і низенька, немов підстрижена. Останні дерева лісу стояли рівно на зразок огорожі. Добре помітна біла доріжка, дбайливо розчищена та обкладена камінням, вилась до верхівки невеличкого пригорк'а, осяяного зоряним світлом, і там, високо, вони побачили будинок з освітленими вікнами. Ще один спуск, ще підйом по гладкому зеленому схилу, й несподівано широка смуга світла лягла на траву — то відкрилися двері дому. Гобіти наблизилися до Бомбадилової оселі. За нею височіли оголені сірі скелі, а далі здіймалися темні верхівки Могильної Гряди.
Гобіти й поні — усі заквапились. Втому та страх як рукою зняло. А назустріч їм лилася пісня:
Потім ще один голос, юний та віковічний, як весна, задзвенів, вітаючи їх, немов гірський потік, що тече з гір серед тихої ночі: [134]
Під цей спів гобіти ступили на поріг і замружились від яскравого золотого світла.
Розділ 7 ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА
Четвірко гобітів переступили широкий кам'яний поріг і застигли, кліпаючи очима. Вони опинилися у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що висіли на сволоці попід стелею; на столі з темного блискучого дерева яскраво горіли високі свічки жовтого воску.
У кріслі на протилежному кінці кімнати сиділа прекрасна жінка. її довге золотаве волосся струменіло по плечах; її вбрання, ніжно-зелене, як молодий очерет зі сріблястими краплями роси, прикрашав пояс із золотих ірисів, переплетених з незабудками. Біля її ніг у пласких посудинах з сірої та рудої глини плавало біле латаття, і здавалося, немов крісло її — це трон посеред чудового озера.
— Заходьте ж, добрі гості! — сказала вона, і гобіти відразу впізнали той голос, який щойно співав уночі.
Вони зробили кілька несмілих кроків уперед і почали низько вклонятися, відчуваючи себе ніяково, немов прохаючи напитися під дверима сільської хатинки, зустріли королеву ельфів, убрану у живі квіти.
Але перш ніж до них повернулася мова, жінка легко підвелася, перескочила через посудини з квітами і, сміючись, підбігла до них. Вбрання її шелестіло, мов трава понад струмком.
— Заходьте ж, друзі! — повторила вона, узявши Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я — Золотинка, дочка Ріки.
Вона зачинила за ними двері і, широко розкинувши білосніжні руки, промовила:
— Ніч сюди не пустимо! Може, ви ще боїтесь туманів, і темряви, і глибокої води, і диких істот? Нічого не бійтесь: сьогодні вас захистить Том Бомбадил! [135]
Очманілі гобіти дивилися на неї. А вона скинула на них оком і посміхнулась.
— Прекрасна пані! — промовив нарешті Фродо. Серце його несподівано виповнила незбагненна радість, як при зустрічі з ельфами; хоч зараз чари були не такі піднесені, але глибші та ближчі до серця смертного, чудові, але не чужі.