Запала глибока тиша — Фродо чув, як каната його серце. Миттєвість перетворилася на вічність, аж нарешті він почув далеку, мов крізь стіни і товщу землі, але ясну відповідь:
Загриміло, падаючи, якесь каміння, і промінь світла — справжнього денного світла — впав на Фродо. В кінці галереї, біля ніг Фродо з'явилась діра, а в ній, як у рамі, - голова Тома Бомбадила, з пір'ям на капелюсі, все як слід. День освітив також обличчя трьох нерухомих гобітів, і вони відразу порожевіли. Тепер вони, здавалося, просто міцно сплять.
Хтось заскиглив у глибині підземелля, і дальній кінець галереї з гуркотом завалився. Здійнялося довге волання, замерло у невідомій далечині, і все стихло. [154]
— Агов, друже мій Фродо, — сказав Том, — час вибиратися до сонечка, на травичку! Допоможи-но мені витягти їх!
Удвох вони винесли Меррі, Піна та Сема. Виходячи з підземелля востаннє, Фродо помітив у завалі розсипаної землі відрубану кисть руки — вона ще смикалась, як недобитий павук. Том напослідок увійшов туди сам, довго щось топтав, швиргав і нарешті з'явився з величезним оберемком скарбів — золотих, срібних, спижевих та мідних. Були там і ланцюжки, і намиста, і пряжки з дорогоцінним камінням. Він видерся на верхівку кургану, кинув усе це на траву і застиг з капелюхом у руці; вітер куйовдив його волосся, а він, поглянувши униз, на непритомних гобітів, сказав виразно і владно:
Як же зрадів Фродо, коли друзі його заворушилися, стали потягатися, протирати очі і нарешті звелися на ноги. Очманіло озираючись, вони побачили спершу Фродо, потім Бомбадила на покрівлі могильника, потім почали придивлятися до себе — в білому лахмітті, з віночками на головах, в поясах ясного золота, в дзвінких підвісках…
— Та що ж це таке насправді? — почав було Меррі, коли намацав рукою золотий обруч, що впав йому на лоба. Але відразу ж затнувся, тінь майнула по його обличчю, і він заплющив очі. — О; пам'ятаю, все пам'ятаю! — глухо промовив він. — Військо з Карн-Думу напало на нас вночі, і ми не встояли… О! Спис вп'явся у моє серце! — Він притис руки до грудей і потряс головою. — Ні, ні! Що це я таке верзу? Я спав? Куди ми потрапили, Фродо?
— Ми трохи не потрапили до могили, — сказав Фродо, — але зараз не хочу говорити про це. Поміркуймо краще, що тепер робити. Нам треба йти далі!
— У такому вбранні, пане? — сказав Сем. — А куди моя одежина поділася? — Він скинув віночок, пояс і персні на траву й розгублено озирався, бо не бачив поблизу свого плаща, штанів та куртки.
— Можеш не шукати, — сказав Том, зіскочивши з гробниці, і пішов танцювати коло гобітів. Так весело витанцьовував [155] він, мовби нічого страшного не слалось, і вони, подивившись на нього, відразу заспокоїлися.
— Що ти маєш на увазі? — спантеличено спитав Пін. — Чом би нам не пошукати?
— Ви зуміли повернутися до сонця з-під землі, - відповів Том. — Тож не сумуйте за шматтям, це вже ніяка не біда! Краще радійте, що живі, та скоріше дайте сонцю зігріти й ваші душі, й змерзлі тіла! Геть могильне лахміття! Побігайте голяка, поки я погуляю довкола, може, що й принесу!
Він застрибав униз, голосно свистячи і щось вигукуючи. Фродо бачив, як він побіг по зеленому видолинку між горбів, насвистуючи та наспівуючи:
Так співав він, бігаючи, та ще й підкидав і ловив свій капелюх, аж нарешті зник за горбиком; але ще довго вітер, що тепер завернув на південь, приносив вигуки: «Егей-да! Гей-да-да!».
Сонце знов пригрівало. Гобіти побігали по траві, як звелів Том, потім полягали відпочити з тією насолодою, яку зрозуміє кожен, хто в одну мить перелетів від суворої зими у теплі краї чи після довгої хвороби піднявся з постелі й відчув, що день знову повен надії.
Коли Том повернувся, помітно пожвавішали і гобіти, і їхній апетит. По-перше, над краєм горба виріс знайомий капелюх, потім сам Бомбадил, а за ним слухняною вервечкою — шестірка поні: п'ятеро їхніх власних, а шостий — без сумніву, Товстунчик — він був більший, гладкіший і старший за всіх інших. Зрозуміло, що Меррі, коли купував їх, дав їм зовсім інші Прізвиська, але вони охоче відкликалися й на нові, Томові, так воно й залишилося.
Том покликав конячок, одну за одною, і вони, перейшовши через гребінь, ставали рядком перед своїми господарями. Том поклонився гобітам:
— Ось вам ваші поні! Вони набагато розумніші (у свій спосіб), ніж ви, непутящі гобіти — глузд здоровий мають в носі, і здаля небезпеку чують та відразу ж утікають, а ви прямісінько до пастки влізли. Даруйте їм, що втекли, бо [156] найвірніші з поні неспроможні витерпіти жах Мерців. Але вони вас не забули — погляньте, в'юки цілі!
Тепер Меррі, Сем та Пін могли перевдягнутися, — щоправда, в запасі вони мали лише теплий одяг на зиму, і їм скоро стало жарко.
— А Товстунчик звідки узявся? — спитав Фродо.
— Він мій, — відповів Том. — Мій малий четвероногий друг. Втім, я рідко їжджу верхи, тож він блукає всюди, де хоче. Поки ви у нас гостювали, ваші поні з ним заприятелювали. І коли їм стало страшно вночі, вони до друга й примчали, віднайшли його чуттям. Він зумів їх заспокоїти. Але тепер, друже Брикинс, на тобі поїде Том. Бо ж до Тракту шлях ще довгий, малючки, бач, всі верхи, що ж то буде за бесіда, якщо пішки піду я!
Гобіти зраділи і стали дякувати Томові, а він, сміючись, відповідав, що не матиме спокою, доки на власні очі не впевниться, що великі майстри блукання по нетрях щасливо перейшли за межі його земель. «Справи чекають на мене, — сказав він, — там пісень заспівати, там попрацювати, та ще побалакати, погуляти, доглянути, щоб був порядок у лісі. Том не може завжди бути напоготові, щоб стовбури розкривати чи кургани руйнувати. Велике господарство у Тома, а ще й Золотинка жде вдома!»
Судячи з сонця, було ще зовсім рано, не більше десятої, і гобіти відчули, що хочуть снідати. Востаннє вони підживлювались під тим клятим каменем на кургані учора вдень. Тепер потрощили всі запаси, що відкладали до вечері, та разом з тим і усе, що Том привіз з собою. Щодо Обставин та гобітанських звичок те снідання не назвали б розкішним, але все ж таки їм значно покращало. Поки гобіти їли, Том повернувся до кургану і розібрав купу скарбів. Більшу частину він склав блискучою купкою і сказав: «Хай лежить. Хто перший знайде, той нехай і володіє — птах чи звір, людина чи ельф, чи будь-яка добра душа». Тільки у такий спосіб можна було зняти закляття з могили та навіки вигнати мерців. Собі він узяв лише брошку з синіми камінчиками, що переливалася, мов крила метелика. Довго дивився він на неї, ніби щось пригадуючи, хитав головою, нарешті сказав:
— Та, що носила її на плечі, була напрочуд гарна… Чудовий дарунок цей буде до вподоби моїй дорогій господині! Довго лежала ця іграшка під сирою землею — тепер її [157] буде носити Золотинка на пам'ять про минуле життя та красу!
Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи; довгі, мов вузькі листки, клинки прикрашав візерунок з червоно-золотистих змійок, а піхви з якогось невідомого металу, легкого й міцного, вкривали вогнисті самоцвіти. Чи то від якихось невідомих властивостей тих піхов, чи від чар могильних, клинки блищали, не торкнуті часом, не притупилися, не поіржавіли.