— Хто це? — пошепки спитав Фродо, обравши хвилинку, коли Барил Барбарис біг повз нього. — 3 ним нас, здається, не знайомили?
— З цим? — відповів хазяїн теж пошепки, скинувши очима на чоловіка у плащі. — Та я й сам його майже не знаю. Він з тих заброд, із Слідопитів, як ми їх звемо. Небалакучий, хоч під настрій здатен видати якусь рідкісну історію. Він то зникає на місяць або й на рік, то знову вискочить звідкись. Навесні цього року часто тут походжав, потім запропав десь. Як його насправді звуть, я й не чув ніколи, а ми прозвали Блукачем. Ноги в нього довгі, ходить швидко, а куди — нікому не скаже. Але з чужого світу не вимагай звіту, як у нас кажуть — про Слідопитів та про ваш, вибачте, Край. Дивно, що саме ви про нього спитали… — Але тут хтось замовив у пана Барбариса ще пива, і він помчав, так і не пояснивши свого останнього зауваження.
Фродо відчув на собі погляд Блукача — той ніби почув чи вгадав, що йдеться про нього. Потім він змахнув рукою, запрошуючи Фродо сісти поряд. Коли Фродо підійшов, він відкинув каптур, відкривши скуйовджене волосся, темне з сивиною, бліде суворе обличчя та уважні сірі очі.
— Мене звуть Блукачем, — сказав він стиха. — Дуже радий познайомитися, пане Підкопаю, — якщо тільки старий Барбарис не переплутав ваше ім'я.
— Не переплутав, — сухо сказав Фродо. Йому було якось ніяково під цим проникливим поглядом.
— Ну, пане Підкопаю, я на вашому місці попередив би своїх молодих друзів, щоб уникали зайвої балаканини. Питво, камін та нові знайомства — це вельми приємно, але все ж гаки тут не Гобітанія. Тут різні перехожі бувають. Хоч, можливо, не мені про це говорити, — додав він, криво осміхнувшись [169] і дивлячись просто у вічі Фродо. — А нещодавно у Бригорі побували вже й зовсім дивні особи…
Він не зводив очей з Фродо. Гобіт відповів тим же, але промовчав. А Блукач раптом, забувши про нього, обернувся до Піна: нерозумний Тук, задоволений успіхом баєчки про товстого бурмістра, тепер робив комічну доповідь про прощальний бенкет Більбо. Він вже зображував, мов лицедій, його Промову та наближався до таємничого зникнення.
Фродо стрепенувся. Звісно, для тутешніх гобітів ця історія — просто забавна картинка з життя чудного люду за Рікою; але дехто (хоч би й сам Барил Барбарис) дещо знав, міг чути про зникнення Більбо, і ось-ось могло пролунати ім'я Торбинсів. А якщо тут вже про них розпитували…
Фродо заметушився, не знаючи, що вдіяти. Пінові відверто лестила увага публіки, і він зовсім втратив обачність. Фродо злякався, аби він в ударі не згадав про Перстень — це була б катастрофа.
— Зупини його! Мерщій! — шепнув Блукач на вухо Фродо.
Фродо ні з того ні з сього скочив на стіл і заговорив. Слухачі обернулися до нього. Дехто заплескав у долоні й засміявся, вважаючи, що пан Підкопай хильнув забагато пива.
Оце так справа! Вдатися до такої дурниці! Фродо мимоволі сунув руку до кишені й намацав Перстень. Йому відразу ж закортіло надіти його та позбутися глузувань. Але це бажання прийшло ззовні, чиясь воля явно намагалася примусити його, і Фродо, рішуче відкинувши спокусу, міцно затиснув Перстень у кулаці, немов сподівався втримати його від нових злих витівок. Все одно він його ніяк не обдарував натхненням, і Фродо мусив ухопитися за перші-ліпші слова, що «годяться на випадок», як висловились би в Гобітанії.
— Ми вельми вдячні вам за теплий прийом, — почав він, — і я смію сподіватися, що мій короткий візит допоможе зав'язати такі ж дружні зв'язки між Бригорою та Краєм, які існували раніш, — тут він зам'явся й кахикнув. Тепер увесь зал дивився на нього.
— Пісню! — крикнув хтось з гобітів.
— Пісню! Пісню! — підхопили всі інші. — Ану, пане добродію, давайте що-небудь новеньке! [170]
На мить Фродо застиг з напіврозтуленим ротом, а потім з відчаю заспівав дурної пісеньки, що її Більбо дуже полюбляв (і дуже нею пишався — адже слова склав він сам). У ній ішлося про шинок, мабуть, тому-то Фродо її й пригадав. Нині збереглися лише окремі уривки, але ми можемо навести її повний текст:
Товариство відповіло Фродо довгими й гучними оплесками. Голос у нього був непоганий, а пісня прийшлася якраз до смаку громаді. «Де забарився старий Барилко? — кричали вони. — Йому треба послухати! Боб, навчи свою кицьку грати на скрипочці, а ми потанцюємо!» Почулися нові замовлення на пиво та заклики: «Нумо ще по одній, пане! Ану ж, поїхали! Ще раз!»
Фродо піднесли кухоль, і він повторив, на цей раз йому вже підспівували: наспів був старий, знайомий, а слова запам'яталися легко. Тепер вже у Фродо голова пішла обертом від такого відгуку публіки. Він почав стрибати по столу, і коли повторив «…Кіт на скрипці завищав…», високо підскочив — трошки занадто жваво; приземлився він прямо [172] на тацю з порожніми кухлями, підсковзнувся, проїхав по столу, з гуркотом, галасом та тріском, і — бабах! — впав на підлогу. Люди порозтуляли рота, щоб посміятися, та отак і завмерли, бо співак раптом зник. Просто-таки зник, немов пролетів крізь стіну, не залишивши дірки!
Бригорські гобіти, витріщивши очі, підхопились і стали кликати Барбариса. Від Сема та Піна всі разом відсахнулися — вони залишились самі за столом, і на них здаля кидали криві, недовірливі погляди. Тепер вони стали для всіх поплічниками мандрики-чародія, і хто зна, що там у них на думці! Тільки один дуже засмаглий бригорянин дивився на них з такою розуміючою посмішкою, що їм стало страшно. Невдовзі він вислизнув за двері, а за ним пішов косоокий південець (вони весь вечір перешіптувались). Харрі, брамник, вийшов із зали невдовзі перед ними.
Фродо, нажаханий, не знаючи, що ще вигадати, проповз під столами до далекого кутка, де сидів Блукач — той навіть не ворухнувся і нічим не виказав своїх думок. Фродо притулився до стіни, зняв Перстень. Як він надівся на палець, гобіт збагнути не міг. Мабуть, весь час тримав ланцюжок, поки співав, а коли падав, випадково смикнув рукою… А може, Перстень сам утнув таку штуку, намагаючись виказати себе за наказом когось з тих, хто сидів у залі… Йому не сподобалися обличчя тих двох, що пішли після його падіння.