Хранителі Персня [з ілюстраціями]

— Це не нори, — виправив Гімлі, - а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.

Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:

Ще світлий Місяць плям тоді не знав,
Коли з каміння першим Дарін встав —
Коли ще був зеленим юний світ.
Й, підвівшись, він один пішов на схід…

Він йшов крізь гори та уздовж річок,
Він пив — був недоторканим струмок,
До Вод Дзеркальних він простяг долонь —
І діамантів спалахнув вогонь,

Що був живою зіркою в імлі,
Й засяяв ясно на його чолі
Світ ясним був у світлі Давні Дні,
Ще не сховались в темній глибині

Могутні Гондолін і Нартотронд,
Співав свої пісні лісний народ, [334]
І не очікував ніхто кривавих літ —
В День Даріна добру належав світ.

Він був — Король печер, і в тверді скал
Стояв його величний тронний зал,
Де друзям прикрашали сріблом шлях,
А браму зачиняв таємний знак,

Де скрізь світив кришталь, а кожний крок
Був повним світла Сонця і Зірок.

У кузнях молот бив, співав метал,
Блищала сталь шоломів та забрал,
Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,
І втома не торкалась сильних рук,

На срібній лусці металевих лат
Спалахував опал і діамант,
І сяйвом Місяця світили у ночі
Нагрудники, сокири та мечі.

Ще Даріна народ невтомним був,
І з-під землі тоді ще кожен чув
Чарівний спів й веселий арфи дзвін,
Й лунали труби з брами навздогін.

Старіють гори, посинішав світ,
Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,
Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,
В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,

Тепер в пітьмі гробниць панує сум,
У Морії, у царстві Казад-Дум.

Та все одно жеврітимуть на дні
Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,
Аж доки світ побачить знов весну,
І Дарін не прокинеться від сну.*

* Переклад С. Бондаренко.

— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: «У Морії, у царстві Казад-Дум…» Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?

Гімлі мовчав. Він ще не заспокоївся від співу, і йому було важко говорити. [335]

— Гори скарбів? — повторив Гандальф. — Ні, не лежать. Орки часто грабували Морію, на верхніх поверхах нічого не залишилося. А з того часу, як гноми втекли, ніхто не насмілювався спускатися до нижніх галерей і скарбниці — їх затоплено водою… і страхом.

— Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? — запитав Сем.

— За мітрілом, — відповів Гандальф. — Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо — їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби — усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали — мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім'я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, «зоряне сяйво» — та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці…