Зажевріла ранкова зоря. Світло, розростаючись, пронизувало жовте листя меллорну, і гобітам здавалось, ніби це сходить сонце прохолодного ранку влітку. Блакить неба сяяла між розгойданим гіллям. Виглянувши крізь просвіт на південному краї помосту, Фродо побачив усю долину Срібної, схожу на золотаво-жовте море, що ледь помітно хвилювалось під вітром.
Було ще зовсім рано й холодно, коли загін зібрався вирушати. Провести його взялись тепер Гельдір з братом Румілом. «Прощай, мила Німродель!» — вигукнув Леголас. Фродо озирнувся й помітив блискітки білої піни серед сірих стовбурів.
— Прощай! — сказав він і подумав, що ніколи більше не зустріне такої чудової живої води, не почує, як вона незмінно звиває ніжні звуки у нескінченну низку мінливого співу. [365] Вони повернулись до стежки, яка продовжувалась на західному березі Срібної; ноги орків потоптали її. Пройшовши трохи на південь, Гельдір завернув і зупинився у затінку надбережних дерев.
— Там, за рікою, один з моїх вартових, — сказав він, — хоч ви, мабуть, його й не бачите. — Він неголосно посвистав, мов птах, і з молодого гаю з'явився ельф у сірому, з відкинутим каптуром; волосся його виблискувало золотом на вранішному сонці. Гельдір спритно перекинув через річку моток сріблястої мотузки, а той упіймав і прив'язав кінець до дерева понад берегом.
— Келебранта тут досить уже широка, як бачите, — сказав Гельдір, — течія швидка, вода просто крижана. Ми не заходимо в воду, так далеко на півночі, поки це не конче потрібно. Але часи нині неспокійні, отже, мостів ми не наводимо, а як переправимось — зараз побачите!
Він теж прив'язав свій кінець мотузки до дерева, а потім легко пробіг по ній туди та назад, немов по доріжці.
— Як на мене, це зручно, — сказав Леголас, — але в моїх супутників нема такого хисту. Невже ж вони мусять пливти?
— Ні, ми маємо ще два мотки мотузки. Прив'яжемо їх над цією, одну на рівні плеча, а другу — посередині між ними, і всі зможуть пройти, тримаючись за них, тільки обережно.
Коли той хиткий міст був наведений, Хранителі переправилися — одні швидко, другі повільно й невпевнено. Найспритнішим з гобітів виявився Пін: маючи ноги міцні, руки чіпкі, він посувався, тримаючись лише одною рукою і дивлячись на протилежний берег, а не собі під ноги. Сем ледве повз, стискаючи мотузку щосили, не здатний відвести очей від річних водовертей, ніби то була гірська безодня. Благополучно здолавши її, він зітхнув з полегшенням:
— На світі живучи, довіку вчись, мовляв наш Дід, хоч і мав на увазі садівництво, а не пташині стрибки чи павуче повзання. Навіть мій дядечко Енді ніколи таких штук не утинав!
Коли нарешті весь загін зібрався на східному березі Срібної, ельфи відв'язали мотузки та згорнули їх; Руміл, що залишився на тім боці, змотав третю, повісив на плече і, помахавши рукою, пішов назад — охороняти Німродель.
— Ось тепер, друзі, - сказав Гельдір, — ви увійшли до Нейт-Лоріену, або Клину, як ви називаєте його, бо край цей лежить, подібно до наконечника списа, між Срібною [366] та Андуїном Великим. Ми не допускаємо чужоземців до таємниць Нейту. Взагалі мало кому дозволяється навіть ступати сюди. Ось чому, як я вчора попереджав, я зав'яжу очі гномові. Інші можуть іти вільно, поки ми не наблизимось до селищ Егладілу, або Межирічного Кута. Гімлі обурився:
— Чом же ти не спитав, чи я на те згоджусь? Я не бажаю плентатись із зав'язаними очима, немов жалюгідний волоцюга чи полонений! Я не шпигун. Мій народ ніколи не служив Ворогу. Ніколи не заподіювали ми зла ельфам. Я не більше здатний зрадити вас, ніж Леголас чи інші мої товариші.
— Я не маю жодного сумніву щодо цього, — зніяковів Гельдір, — але такий наш закон. Я не маю права встановлювати закони, не можу також зневажати їх. Я й так уже взяв на себе багато, пропустивши вас на цей берег Келебранти!
Гімлі затявся. Він твердо сперся ногами об землю, вхопився за рукоятку сокири.
— Я піду вільно або повернуся звідси туди, де всім відомо, що я вмію дотримуватись слова — навіть якщо мені загрожуватиме загибель у нетрях!
— Ти не можеш повернутися, — жорстко кинув Гельдір. — Ти зайшов уже так далеко, що мусиш постати перед Володарями Лоріену. Вони самі вирішать, затримати тебе чи відпустити. Ти не зможеш знов переправитись через річки, бо над ними тепер стоїть потайний заслін, котрий тобі годі обминути. Тебе уб'ють раніше, ніж ти помітиш, хто стріляв.