Хранителі Персня [з ілюстраціями]

Лиш впала сутінь, на горі
Над Краєм крок його лунав.
Та ще світанок не зорів —
Він мовчазний свій путь почав.

Від диких нетрів за моря,
Від зимних рік до димних гір
Ішов він злу наперекір,
Так як вела його зоря.

Несхибний меч, легка рука
Цілителя від темних чар…
Надлюдський на плечах тягар
У нескінченності блукань.

До ельфів, гномів і людей,
І до рослин, і до тварин,
До смертних і безсмертних він
На їхніх мовах говорив.

О, зоре мудрості і знань,
Швидкий на жарти і на гнів…
О, старче в сірому плащі,
Ти нас від мороку закрив!

Один як промінь на мосту,
Повставши на Вогонь і Тінь,
В нерівній битві переміг,
В Морійську канувши глибінь.

— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.

— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!

— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок: [380]

Це був найкращий феєрверк,
Що пишно сяяв між зірок,
Заповнював все небо вщерть
Каскадом вогняних квіток.

Хоча ці штуки варті найпишніших слів!

— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але… ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого…

Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.

— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив'язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити, розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.

— А все ж вони відчуваються всюди, — заперечив Фродо.

— Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь-що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!

— А мені — аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу…

— Авжеж, — згодився Сем. — Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти [38І] нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом…

— Ой, боюсь, що так і буде, Семе, — сказав Фродо. — Але сподіваюсь ще зустрітися з володаркою ельфів перш, ніж вирушимо далі.

Не встиг він договорити, як Галадріель вийшла їм назустріч, ніби почула його слова. Висока, гарна, вся у білому, мовчки пройшла вона під деревами й поманила гобітів рукою.

Слідом за нею пішли вони по південному схилу Карас-Галадону, пройшли крізь високу зелену огорожу і опинилися у таємному саду. Меллорни там не росли, відкрите небо простяглися над садом. Вечірня зірка вже зійшла та сяяла білим вогником високо над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилась до глибокої зеленої лощини, де мурмотів, збігаючи зі схилу, сріблястий струмочок з джерела. На дні лощини, на низькій підставці, вирізьбленій у формі розложистого дерева, стояла срібна чаша, широка та пласка, а поряд — срібний глек. Галадріель наповнила чашу до краю джерельною водою, подихала на неї, а коли вода заспокоїлась, сказала:

— Це Дзеркало Галадріелі. Я привела вас сюди, щоб ви, якщо забажаєте, заглянули в нього.