Спочатку всі гобіти жили в норах, — у всякому разі, так вони вважали, — та й тепер найліпше почувалися під землею. Але з часом довелось їм навчитися будувати звичайні будинки. По суті, за часів Більбо у Краї дотримувалися старих звичаїв тільки найзаможніші та найбідніші з гобітів. Незаможні мешкали у справжніх норах, з однісіньким віконцем або й зовсім без вікон, а багаті володіли розкішними, доглянутими підземними хоромами, що ледь скидалися на старовинні нори. Але зручне місце для тих довгих, розгалужених тунелів (сміалів, як вони звалися) не можна було віднайти абиде, і по мірі того, як плем'я гобітів росло й селилося всюди, вони стали будувати свої оселі на рівнинах та уздовж річок на поверхні землі. А потім уже й на пагористих місцинах, наприклад у Гобітоні, або у Ласому Дворі, або у головному місті Краю, Великих Норах на Білому Узгір'ї, з'явилась тьма-тьмуща будинків із дерева, цегли або каменю. Найчастіше такі споруди зводили мірошники, ковалі, канатники та теслярі — вони ж бо влаштовували собі окремі майстерні або повітки ще за часів норокопання.
Будувати кам'яні ферми та стодоли вперше призвичаїлись, буцімто, в області Топлінь, що лежить нижче по Брендівіні, у Східній чверті. Тамтешні мешканці були рослі, а у вологу погоду взували гном'ячі чоботи. Але вони, мабуть, походили від Стурсів: це підтверджувалось рідкою порістю, що вони мали на підборідді, бо ж Хутроноги та Ясноголові борід зроду не носили.
Можливо, що вміння будувати, як і решту ремесел, гобіти перейняли у дунаданів, але могли навчитися також безпосередньо від ельфів, котрі з давніх-давен були вчителями людей. Бо ельфи Високого роду тоді ще не покинули Середзем'я і Жили у Срібній Гавані далеко на заході та в інших місцях неподалік від Гобітанії. Три ельфійські башти бозна-відколи стояли на Баштовому Узгір'ї, на західному кордоні Краю. Місячними ночами їх було видно здалека. Найвища стояла на самотньому високому пагорбі, оддалік від усіх. Жителі Західної чверті розповідали, що з верхівки тієї башти можна побачити море, але невідомо, чи наважився хто-небудь з гобітів видертися на неї. Насправді лиш поодинокі гобіти бачили море і плавали по ньому, а ще менше було таких, хто повертався, щоб про це повідати. [15]
Більшість гобітів відчували недовіру навіть до малих річок, і мало хто з них умів плавати. Що далі, то рідше спілкувались гобіти з ельфами, почали їх боятися, не довіряли тим, хто з ними дружив; Море стало для них страхітливим словом, знаком смерті, і нарешті вони відвернулись від західних горбів.
Але хоч би від кого взяли гобіти свою майстерність, будували вони на свій лад. Башти їх не цікавили, їхні будівлі були довгі, приземкуваті й зручні. Старовинні будинки нагадували «сміали»: вкриті соломою чи очеретом, обкладені дерном, з опуклими стінками. Але згодом вони багато чого вдосконалили, дещо запозичили у гномів, а дещо винайшли самостійно. Тільки вікна і двері — однаково круглі — залишились на згадку про незвичайне походження гобітанської архітектури.
У будинках та норах гобітів мешкали великі родини. (У цьому відношенні Більбо та Фродо Торбинси, що зосталися холостяками, були винятком, утім, вони й у багатьох інших відношеннях проявляли своєрідність, скажімо, у дружбі з ельфами.) Інколи кілька поколінь родичів (як у Туків з Величезних Сміалів або у Брендібоків) мешкали майже у повній злагоді в єдиній, від дідів-прадідів успадкованій та розбудованій з часом оселі. Усі гобіти, так чи інакше, не цуралися родинних зв'язків і люб'язно ставилися до родичів. Вони креслили хитромудрі дерева родоводів з безліччю гілок. Коли маєш справу з гобітами, треба обов'язково пам'ятати, хто кому ким доводиться та з якого коліна. У цій книзі неможливо навести такий родовід, щоб були перелічені принаймні найголовніші представники основних родин того часу. Генеалогічні додатки до Червоної Книги Західного Краю складають окрему чималеньку книгу, і всім, окрім гобітів, вони здаються занадто нудними. А гобітів це захоплювало, бо над усе вони цінували точність; вони любили читати такі книги, де все їм хоч і відомо здавна, зате викладено ясно та зрозуміло.
2. ПРО ЗІЛЛЯ ДЛЯ ЛЮЛЬОК
Давним-давно мали гобіти ще одну дивовижну звичку: вони полюбляли вдихати дим від покладеного у люльку сушеного листя якоїсь трави, що звалася «люльковим зіллям», очевидно, різновиду «Nicotiana». Звідки гобіти набралися того дивного звичаю, так і зосталося нерозгаданою [16] таємницею. Всі відомості про це, що існували у давні часи, зібрав Меріадок Брендібок, який потім став Господарем Забрендії, а оскільки й сам він, і тютюн з Південної чверті відіграють неабияку роль в історії, пропонованій читачеві, то буде слушно процитувати уривок з його твору «Трави та зілля Гобітанії»: