— Він… поліцейський.
Стрек здивовано звів брови.
— Невже? Тут? У Санта-Барбарі?
— Так.
— Непогано, як для поліцейського.
— Вибачте? — промовила Нора.
— Не знав, що поліцейським так добре платять.
— Здається, я говорила, що успадкувала будинок від тітки.
— Звісно, я пам’ятаю. Ви говорили.
Намагаючись зробити свою брехню більш правдоподібною, Нора додала:
— Ми мешкали у квартирі. А потім моя тітка померла і ми переїхали сюди. Ви праві: ми ніколи б не спромоглися купити такий будинок.
— Ну, — відповів Стрек, — я радий за вас, чесно. Така гарна жінка заслуговує на гарний будинок.
Він зняв уявний капелюх, підморгнув їй і пішов у напрямку вулиці, де на узбіччі стояв припаркований його білий мікроавтобус.
Нора зачинила двері і спостерігала за ним крізь овальне вітражне віконечко посеред дверей. Стрек озирнувся і помахав їй рукою. Нора відійшла від вікна у темний коридор, звідки її неможливо було побачити, і продовжувала звідти спостерігати за ним.
Певна річ, Стрек не повірив їй. Він знав, що Нора вигадала історію про чоловіка. Не треба було говорити, що вона вийшла заміж за копа; її спроба відхилити його залицяння була занадто очевидною. Краще б вона сказала, що її чоловік — сантехнік чи лікар. Будь-хто, але не коп. І все ж таки Арт Стрек пішов геть. Хоч він і знав про її брехню, все ж пішов, упіймавши облизня.
Тільки тоді, коли мікроавтобус Стрека від’їхав, Нора стала почуватись у безпеці. Хоча, якщо чесно, тінь тривоги залишилася.
2
Після вбивства доктора Дейвіса Везербі Вінс Наско поїхав на своєму сірому мікроавтобусі «форд» до СТО на шосе «Пацифік коаст». У телефонній будці він вкинув в автомат кілька монеток і набрав один із лос-анджелеських номерів, який пам’ятав віддавна.
На тому кінці дроту відповів чоловік і повторив набраний Вінсом номер. Це був один із тих трьох голосів, які відповідали на дзвінки. Вчора голос із телефонної слухавки був тихим, із низьким тембром. Часто Вінсу доводилося розмовляти з іншим чоловіком, власником напрочуд різкого голосу, який дратував Вінса.
Зрідка відповідала жінка; у неї був сексуальний гортанний і якийсь дівочий голос. Вінс ніколи не бачив її, але часто уявляв.
Коли чоловік із тихим голосом повторив номер, Вінс промовив:
— Все готово. Я радий, що ви зателефонували мені, і я завжди до ваших послуг.
Він був упевнений, що чоловік на тому кінці дроту теж упізнав його.
— Я радий, що все добре. Ми високо цінуємо вашу роботу. Тепер запам’ятайте наступне, — сказала контактна особа і проказала семизначний номер.
Вінс здивовано повторив.
Контактна особа додала:
— Це один із таксофонів на Фешн-Айленд на променаді біля супермаркету «Робінсонз». Ви зможете бути там через п’ятнадцять хвилин?
— Звісно, — сказав Вінс. — Навіть через десять.
— Я перетелефоную через п’ятнадцять хвилин.
Вінс поклав слухавку і, посвистуючи, пішов назад до мікроавтобуса. Те, що його відправили до іншого таксофону за «деталями», могло означати лише одне: у них знову є для нього робота, і це вже друге завдання за один день!
3
Після того як Нора спекла торт і покрила його глазур’ю, вона пішла до своєї спальні у південно-західній частині другого поверху.
Коли Вайолет Дейвон ще була жива, ця спальня була її прихистком, незважаючи на відсутність замка на дверях. Як і всі кімнати у цьому будинку, спальня також була напхом напхана громіздкими меблями. Здавалося, що це склад, а не дім. Та й у всіх інших аспектах це було похмуре приміщення. А проте коли Нора закінчувала зі своїми справами або тітка відпускала її після безкінечних напучувань, вона бігла у спальню, де її рятували книги та яскраві мрії.
Вайолет постійно перевіряла, що поробляє її племінниця, тихо скрадаючись коридором і зненацька відкриваючи незачинені двері з надією заскочити Нору за чимось осудливим. Тітка часто влаштовувала такі неочікувані перевірки, коли Нора була дитиною та підлітком, проте пізніше стала рідше це робити, хоча продовжувала контролювати Нору до самої смерті, незважаючи на те, що та вже була дорослою жінкою. Оскільки Вайолет любила вдягатись у все темне, волосся зав’язувала у жмутик, а її бліде гостре обличчя навіть не здогадувалось про існування косметики, вона радше була схожа на чоловіка, ніж на жінку: такий собі суворий чернець у грубій чорній рясі, який снує коридорами якогось похмурого середньовічного монастиря, слідкуючи за поведінкою своїх братів.