Хоча ретривер і був брудним, усе ж він не втратив своєї привабливості. Трейвіс нахилився, погладив його по шерсті й почухав за вухами.
Він також очікував, що зараз із порослі вигулькне захеканий хазяїн, можливо, розлючений через його втечу. Але ніхто не з’явився. Трейвіс вирішив перевірити, чи на псові, бува, нема ошийника й жетона. Ні того, ні другого не виявилося.
— Ти ж не дикий пес, еге ж, хлопче?
Ретривер відхекувався.
— Ні, ти занадто приязний, як для дикого пса. Загубився?
Пес понюхав його руку.
Трейвіс помітив, що, крім брудної та закустраної шерсті, на правому вусі ретривера запеклася кров. На передніх лапах виднілася свіжіша рана, так наче пес тривалий час біг якимись нетрями та хащами, від чого подушечки на лапах потріскалися.
— Видно, що ти подолав важкий шлях, хлопче.
Пес тихо заскавчав, наче згоджувався із Трейвісом.
Той продовжував гладити його спину й чухати за вухами, але за мить чи дві усвідомив, що очікує від пса того, чого він не може йому дати: сенсу та мети його життю й полегші його горя.
— Добре, йди.
Трейвіс легенько поплескав ретривера по боці й випростався.
Пес продовжував сидіти.
Трейвіс проминув його і ступив на вузьку стежину, що вела в темряву.
Пес оббіг його і всівся посеред стежки.
— Ну ж бо, хлопче.
Ретривер вишкірив зуби і глухо загарчав. Трейвіс спохмурнів.
— Відійди, ти ж бо хороший песик, — промовив Трейвіс і спробував обійти його.
Ретривер продовжував гарчати, відтак вишкірився й заклацав зубами просто біля його ніг. Трейвіс відступив на два кроки.
— Гей, що з тобою?
Cобака припинив гарчати й тепер лише важко хекав.
Трейвіс знову спробував піти вперед, але пес ще лютіше кинувся на нього. Він не гавкав, але гарчав ще сильніше, постійно намагаючись вкусити його за ноги, тож Трейвісу доводилося поступово задкувати. Таким робом він зробив вісім-десять кроків слизьким покривом із висохлих хвоїнок, відтак перечепився і впав на задницю.
Щойно Трейвіс усівся, пес відвернувся від нього, подріботів галявиною до межі схилу й зазирнув у темряву, щосили при цьому нашорошивши вуха.
— Клятий пес, — промовив Трейвіс, але тварина не звернула на його слова жодної уваги. — Що, до дідькової матері, з тобою таке, песику?
Стоячи в тіні лісу, пес продовжував дивитися на оленячу стежку та вглядатися в темряву лісистого схилу, що вів углиб каньйону. Його хвіст був підібганий.
Трейвіс набрав з півдюжини камінців і вже першим поцілив у ретривера. Хоча удар був досить болючий, пес не заскавчав, а просто здивовано підскочив.
«Ось я й догрався, — подумав Трейвіс. — Тепер він перегризе мені горлянку».
Але пес лише з осудом дивився на нього, все ще залишаючись на місці.
Щось у поведінці змученої тварини — чи то широко розплющені очі, чи то нахил великої кутастої голови — змусило Трейвіса засоромитися свого вчинку. Бідолашний пес дивився на нього з таким розчаруванням, що Трейвіс почувався винним.
— Послухай, — сказав він, — ти перший почав і ти це знаєш.
Пес просто дивився на нього.
Трейвіс викинув камінці.
Пес подивився на відкинуті «набої» і підвів голову. Трейвіс готовий був заприсягнутися, що побачив схвалення на собачій морді.
Трейвіс міг повернутися назад або знайти інший шлях у каньйон. Але його охопило непоясниме бажання будь-що йти туди, куди намірявся. Сьогодні, як і завжди, його ніщо не може зупинити — тим паче така дрібниця, як пес.
Він підвівся, порухав плечима, щоби поправити рюкзак, глибоко вдихнув пропахле сосною повітря й рішуче пішов через галявину.
Вишкіривши зуби, ретривер знову почав гарчати — тихо, але загрозливо.
З кожним кроком Трейвіс втрачав відвагу, а коли опинився десь за півметра від пса, то вирішив діяти інакше. Він зупинився, похитав головою, а потім промовив із м’яким докором:
— Поганий пес. Ти дуже поганий пес. Ти знаєш це? Що з тобою таке, га? Ти ж не був таким, бо схожий на хорошого пса.
Поки Трейвіс улещував ретривера, той припинив гарчання і навіть спробував заметляти своїм пишним хвостом.
— Молодець, — з хитриком у медоточивому голосі промовив Трейвіс. — Ось так краще. Ми можемо подружитися, еге ж?