— Просто покладіть зброю, містере Роуз, — каже Джейн Ріццолі. — І тоді ми поговоримо.
Я не бачила, як вона увійшла. Її затулили колеги-чоловіки, значно масивніші за неї. Але тепер вона виходить із-поза них, тендітна безстрашна жінка, яка рухається з дивовижною впевненістю, попри те що права рука в неї загіпсована. Вона кидає погляд у мій бік — швидко, аби переконатися, що у мене розплющені очі й крові немає. А тоді знову зосереджується на Кімболлі.
— Буде простіше, якщо ви просто покладете зброю.
Детектив Ріццолі говорить тихо, наче мати, яка намагається заспокоїти збуджену дитину. Інші детективи випромінюють тестостерон і жорстокість, але Ріццолі здається вкрай спокійною, хоча тільки вона не має зброї.
— Забагато людей уже загинули, — каже вона. — Покінчімо з цим зараз.
Роуз хитає головою. Це не опір, а відчуття марності.
— Це вже не має значення, — белькоче він. — Синтія померла. Їй не доведеться все це переживати.
— Ви всі ці роки тримали смерть Бредлі в таємниці від неї?
— Вона була хвора, коли це сталося. Така хвора, що я не думав, що переживе той місяць. Вирішив: нехай помре спокійно.
— Але вона вижила.
Чоловік стомлено засміявся.
— У неї сталася ремісія. Одне з неочікуваних див, яке тривало дванадцять років. Тож довелося підтримувати брехню. Джиммі допоміг прикрити правду.
— Для упізнання тіла використали мазок зі щоки вашої дружини. То була її ДНК, не Керрі Отто.
— Поліція мала бути впевнена, що тіло належало Джиммі.
— Джиммі Отто мусив сидіти у в’язниці. Ви захищали вбивцю.
— Я захищав Синтію!
Він оберігав її від горя, якого, на його думку, я завдала цій родині дванадцять років тому. Я відмовляюся вважати себе винною в гріхах, окрім самозахисту, та визнаю, що смерть Бредлі зруйнувала не одне життя. Я бачу це руйнування в змученому обличчі Кімболла. Не дивно, що він прагне помсти, не дивно, що він шукав мене ці роки, переслідував не менш одержимо, ніж Джиммі Отто.
Він так і не кидає зброю, попри те що в нього самого цілить розстрільна команда детективів. Те, що стається далі, нікого в цій кімнаті не дивує. Я бачу це в Кімболлових очах так само ясно, як і Джейн Ріццолі. Прийняття. Рішучість. Без вагань, без попередження він кладе дуло пістолета собі до рота й натискає на спусковий гачок.
Від пострілу на стіні розливаються яскраві плями крові. Коліна в нього підгинаються, тіло падає, мов мішок каміння.
Я не вперше бачу смерть, могла б уже отримати імунітет. Але, дивлячись на його рознесену голову, на кров, що тече з розбитого черепа, збирається калюжею на підлозі спальні, я раптом відчуваю, що починаю задихатися. Роздираю блузку на грудях, чіпляюся за кевларовий жилет, який мене змусила вдягнути Ріццолі. Хоча жилет і зупинив кулю, мені однаково болить. Від кулі точно залишиться синець. Я здираю із себе жилет, кидаю геть. Байдуже, що четверо чоловіків у кімнаті бачать мій бюстгалтер. Зриваю мікрофон і дроти, прикріплені до шкіри, — це вони врятували мені сьогодні життя. Якби мікрофона на мені не було, якби поліція не слухала, вони не почули б моєї розмови з Кімболлом. Не знали б, що він у моєму домі.
Надворі виють, наближаючись, сирени.
Я застібаю блузку, спинаюся на ноги і виходжу геть, намагаючись не дивитися на тіло Кімболла Роуза.
Тепла ніч оживає звуками поліційних рацій, спалахами вогнів патрульних авто. Мене добре видно у цьому калейдоскопі світла, але я не зіщулююся від нього. Вперше за чверть століття я не мушу ховатися в тіні.
— З вами все гаразд?
Розвертаюся й бачу, що поруч зі мною стоїть детектив Ріццолі.
— Усе добре, — відповідаю я їй.
— Мені прикро через те, що там сталося. Він не мав опинитися так близько.
— Але ж усе скінчилося. — Я набираю повні груди солодкого повітря свободи. — Тільки це має значення. Усе нарешті скінчилося.
— На вас досі чекає чимало запитань від поліції Сан-Дієґо. Про смерть Бредлі. Про те, що сталося тієї ночі.
— З цим я розберуся.
Пауза.
— Так, ви впораєтеся, — каже вона. — Я певна, що ви з усім упораєтеся.
У її голосі мені вчувається нотка поваги — тієї ж, яку я починаю відчувати до неї.
— Мені можна вже їхати? — питаю.
— Якщо ми знатимемо, де вас шукати.
— Ви і так знаєте.
«Я буду там, де моя дочка». Салютую їй на прощання у темряві і йду до свого авто.
Багато років я уявляла собі цю мить, той день, коли не треба буде озиратися через плече, коли можна буде нарешті реагувати на своє ім’я, не страшачись наслідків. У моїх мріях це була мить сліпучої радості, коли розійдуться хмари, поллється шампанське і я кричатиму про своє щастя аж до неба. Але реальність не така, як я очікувала. Відчуваю не божевільну, стрибучу радість, а дещо більш тонке. Це полегшення, і втома, і трохи розгубленість. Усі ці роки страх був моїм надійним компаньйоном; тепер я муситиму вчитися жити без нього.
Їдучи на північ, я відчуваю, як страх сходить із мене, мов шари пошарпаного часом льону, що відриваються від тіла смужками й зникають у темряві ночі. Я відпускаю його, залишаю позаду й кермую на північ, до будиночка в Челсі.
До моєї доньки.
АЙЛС ТА РІЦЦОЛІ ЗНОВ У ГРІ
ВІД АВТОРКИ РОМАНІВ «ХІРУРГ» І «АСИСТЕНТ»
У підвалі музею знайдено загадкову мумію, якої немає у списках експонатів. Та під час експертизи Мора Айлс доходить приголомшливих висновків. Фальшива знахідка Стародавнього Єгипту виявляється тілом нещодавно вбитої жінки. Убивця муміфікував її в найкращих традиціях єгиптян. За цю моторошну справу береться поліція і особисто Джейн Ріццолі. Незабаром у підземеллі знаходять інші «законсервовані» жіночі тіла. Хто стоїть за цим: серійний убивця, схибнутий на давньому мистецтві муміфікації, чи просто псих? Та детектив Джейн не знає, що в його колекції бракує ще однієї жертви. Заради неї він ладен убивати знову і знову. Смертельна небезпека загрожує всім, хто стане на шляху маніяка. Він не відчуватиме жалю, проливаючи кров невинних. Але що він зробить тоді, коли нарешті вполює свою останню жертву, знайшовши її через стільки років?
Подяки
Маю від душі подякувати докторові Джонатану Еліасу з Ахмімського товариства вивчення мумій та Джоанн Поттер із Мистецького центру імені Френсіс Леман у коледжі Вассара за те, що вони дозволили поділитися з читачами захопливим КТ-скануванням Шеп-ен-Міна. Моя вдячність Лінді Мерроу за блискучі редакторські пропозиції, Селіні Волкер за влучні ідеї, та моїй невтомній агентці Меґ Ралі з агенції Джейн Ротросен.
А понад усе я вдячна моєму чоловікові Джейкобу. За все.