Поки солдати шикувалися на замерзлому березі, а їхні коні цокотіли залізними підковами по каменях, Колл високо підняв свій молот.
— Ми змусимо їх відчути наше жало. Відверніть їхню увагу, щоб Ласіс та Елліель могли зробити те, що їм належить.
— Крижані Люті можуть нас усіх вбити, — бурчав лорд Серус. Він завжди мав сумніви стосовно прийнятого плану, однак був одним із перших, хто добровільно визвався допомагати. — Та вони все одно знищать нас рано чи пізно. Можливо, це не трапиться сьогодні ввечері, однак такої нагоди у нас більше не буде ніколи.
Урок сів на коня поруч із лордом Баленом, і Колл схвально кивнув Хороброму.
— Запали свій реймер, коли домчимо до середини озера. Полум’я буде нашим сигналом починати напад.
— Я зроблю все, аби крижані Люті побачили його, — відказав Урок.
На конях залишили тільки найнеобхідніше спорядження для швидкої скачки. Солдати мали на собі підбиті хутром плащі, шкіряні обладунки та взяту на власний вибір зброю. У лучників було багато стріл із просмоленими наконечниками, деякі воїни везли товсті вилкоподібні жердини п’ять футів заввишки, а до верхніх кінців кожної з них був прив’язаний еластичний шкіряний ремінець. Чекаючи настання сутінків, вони з підручних матеріалів змайстрували такі собі катапульти, що могли стріляти камінням розміром з невелику диню.
Колл розглядав своє військо в зоряному світлі й знав, що вони готові, як і він сам. Він обережно вивів Шторма на кригу. Звук ударів копит бойових коней ставав усе гучнішим, зазубрені металеві підкови із силою вдаряли в замерзлу поверхню. Колл непокоївся, чи не трісне крига, проте озеро було твердим, наче камінь. Він рушив до дальнього берега, а за ним і весь його загін.
Над крижаним обширом озера свистів вітер, а п’ятдесят вершників неслися легким галопом уперед, насуваючись на фортецю крижаних Лютих.
Присівши серед скель на березі неприродно замерзлого озера, Тон уважно оглянув лід у напрямку велетенської споруди. Заморожені вежі постали над тим місцем, де колись було мирне містечко. Хоча Лютий ніколи не бачив самого містечка, він міг уявити, що воно, мабуть, було таким же гарним, як Скрабблтон.
Тон простягнув довгі пальці, щоб відчути товщину криги, глибину холоду. Його темне волосся вільно спадало, сапфірові очі блищали у слабкому зоряному сяйві.
З боку озера він почув бойові вигуки, а також відлуння ударів по льоду зубчастих металевих підков коней, що неслися галопом до своєї цілі. Він побачив бризки вогневих стріл, які летіли, мов іскри від шліфувального круга, і яскравіший вогонь, коли Урок запалив свого реймера.
Це видиво змусило його подумати про кохану Елліель. Він сподівався, що вона і Ласіс виконають свою місію. Йому потрібно, щоб вона повернулася до нього живою і неушкодженою.
Усередині фортеці посилилися холодні сяючі вогні. Звідти, де він присів, він чув крики бійців Колланана, які привертали увагу ворога, щоб Елліель і Ласіс змогли потрапити всередину.
Настав його час зіграти свою роль.
88
Коли Конндур усамітнився у своїх покоях в донжоні, Уто зрозумів, що має час. Караульний Ослер звільнив власні кімнати для конаґа, запропонувавши, що поживе в казармі з іншими солдатами гарнізону на час дипломатичної зустрічі. Уто навідає свого старого друга пізніше, бо має зробити дещо жахливе. Та спочатку він присвятить увагу королевичу Майдану.
Коли над океаном прогуркотів грім, юнак, що проводив час у своїй кімнаті, помітно занервував. Попри теплу ковдру, накинуту на плечі, Мандан тремтів. Він відсахнувся від вікна, не бажаючи бачити ні чорних хмар, ні блискавки.
— Я не люблю грозові ночі, — сказав Мандан. Уто стояв у нього за спиною. — У такі ночі стається щось погане.
— Щось погане сталося з вами одного разу, і це було давно, мій королевичу, а гроза не була цьому причиною. Якби ваша матір померла в сонячний день, чи боялися б ви всіх сонячних днів?
— Я все одно почувався би жахливо через її смерть. — Його очі бігали.
— Спробуйте заснути. Ми не знаємо, скільки ще днів пробудемо на острові, але я впевнений, що скоро повернемося додому... що б тут не сталося. — Його голос став ламким. Відколи вони прибули сюди, Уто боровся з внутрішнім роздраєм. Він не міг дозволити конаґові зробити таку страшну помилку і сподівався — то була тоненька натягнута ниточка надії, — що Конндур та Ілуріс посваряться й повернуться назад, відчуваючи, як їм і належало, ненависть одне до одного.
— Я почувався б спокійніше, якби мав тут свої фарби. — Мандан стрепенувся, коли низький гуркіт грому став гучнішим, ніж удари хвиль унизу.
— Можливо, ви могли б намалювати портрет емпри Ілуріс і подарувати його їй від імені Співдружності. — Уто знав про схильність королевича додавати ледь помітні образливі штрихи до портретів, тож, може, його мистецтво могло би посіяти розбрат.
Почувши таку пропозицію, Майдан кинув на Хороброго сердитий погляд.
— Я й так ледве міг на неї дивитися, знаючи, як ішаранці убили першопрохідців Хоробрих, які оселилися у Валаері. Така жахлива історія. — Він відвернувся від вікна й поглянув на Уто. — Хоча, якби ви зосталися в Ішарі, тоді б у Співдружності не залишилося жодного Хороброго. А ви потрібні нам зараз, як ніколи раніше.
— Я не хотів би жити у світі, в якому не знав би вас, мій королевичу, — визнав Уто, — та разом з тим волів би, щоб мій народ не страждав так сильно через те, що тоді трапилося.
— Усі ми страждаємо, — пробурмотів юнак, важко опускаючись на ліжко. Він відклав свинцевий стилус і папери, що використовував для малювання ескізів. — Мені все одно не малюється. Я не зможу заснути. Я буду просто лежати і слухати грозу.
— Вам потрібно відпочити, мій королевичу. Я міг би сходити до аптекаря гарнізону і знайти для вас зілля, яке допоможе заснути. Може, кілька крапель молочка блакитного маку?
— Нізащо! — Мандан здригнувся.
Реакція королевича відповіла на питання, над яким завжди замислювався Уто. Хоча офіційна версія стверджувала, що леді Мейра померла від загадкової «сонної хвороби», багато хто знав, що вона вжила занадто багато макового молочка і заснула вічним сном у грозову ніч. Для її чутливого юного сина це стало глибоким потрясінням. До цього часу Уто думав, що Мандан вірив у ту благопристойну вигадку, але тепер зрозумів, що королевич знав, що насправді зробила його матір.
Уто дбав про молодого Мандана Повелителя кольорів, знаючи, що королевич занадто м’який, аби бути безжальним правителем у часи війни. Це потрібно змінити, і Уто зробить це, давши Майданові необхідні уроки, важкі уроки. Миру хочуть слабаки, а королевич є найкращою надією для майбутнього Співдружності.
Однак це означало, що на Мандана чекає ще одна дуже тяжка ніч. Уто підтримає його та скерує, аби переконатися в тому, що він пройде крізь все та зробить правильний вибір. Уто врятує ситуацію, яку створив конаґ Конндур.
Та наразі він мусить йти.
— Ваше вогнище розпалено, мій королевичу, тож вам буде тепло вночі. Пізніше я зайду до вас, а тепер мушу навідатися до конаґа. Адже я його Хоробрий.
Розчарований почутим, Мандан смикнувся, коли надворі знову спалахнула блискавка, проте кивнув. Уто покинув кімнату королевича, зачинив за собою двері і рушив тихим коридором до головних покоїв. Він постукав у дерев’яні двері і, дочекавшись дозволу Конндура, увійшов.
Конаґ перетворив свої тимчасові покої на прийнятну королівську резиденцію. Слуги поміняли простирадла, додали нові ковдри і повісили його штандарт — темно-зелений стяг із символом Співдружності у виді відкритої руки. Тарілка з сухофруктами й копченою рибою стояла на письмовому столі, проте Конндур не торкнувся їжі. Він записував свої думки та питання, сидячи за письмовим столом.
Побачивши у дверях Уто, конаґ просяяв. Він почухав сіру бороду навколо підборіддя.