Широко розплющивши очі, Колл рушив уперед. Він торкнувся меча при боці, хоч і не думав, що той може знадобитися в такій простій поїздці. Король хотів було вигукнути ім’я доньки, але інстинкт підказав йому поводитися тихо. Він в’їхав у безмовне містечко, побачив більше мертвих людей на вулицях, які були заскочені зненацька за своїми повсякденними справами, багато з них були укриті снігом, інші замерзли намертво, як статуї.
Схожі на списи бурульки звисали з жолобів та підвіконь. Міська дзвіниця була вкрита памороззю. Вітер стогнав у розчахнутих вікнах. Ці люди були заскочені зненацька у, здавалося б, теплий осінній день. Серце Колла стало таким само крижаним, як і все місто. Неспокійний кінь продовжував брести до головної площі, і страх Колла наростав.
Двері в оселю міського голови були відчинені. У дворі лежало кілька фігур: дві більші, схожі на жінку і чоловіка, і дві менші, усі милосердно вкриті ковдрою снігу, що відкривала лише окремі ділянки шкіри та замерзле волосся. Колл не бачив задубілих виразів їхніх облич, але помітив маленьку ручку, що виступала з-під грудки снігу, синюшно-білі пальці обхопили дерев’яну іграшку, до болю знайому вирізьблену свиню.
Крик наростав усередині нього. Його зір затуманився не лише від снігу.
Шторм форкнув зі страху. Колл натягнув віжки і повернув бойового коня, щоб побачити високі фігури, які спостерігали за ним, йдучи з боку дзвіниці. Чужинці мали довге волосся кольору брудного снігу та водянисті блакитні очі мигдалеподібної форми. Сріблясті лусочки прикрашали їхні сіро-сині обладунки. У них були списи, ножі та мечі, клинки яких були виготовлені з обсидіану та льоду, а їхні довгі древки скручені в тугі спіралі.
Рука Колла в рукавиці міцніше стиснула віжки, вільною рукою він відсмикнув хутряний плащ і торкнувся рукоятки меча. Бойовий кінь форкнув, але встояв на місці.
Колл кинув виклик:
— Що ви за демони? — Побачивши спустошення міста, він не сумнівався, що доведеться битися на смерть.
Головний воїн, чоловік із волоссям кольору слонової кістки, що розвівалося на вітрі, посміхнувся блідими сірими вустами, показуючи гострі, рівно розташовані зуби.
— Що ж, ми — Люті. Ми твої творці, твої господарі.
— У мене немає господаря. Я король Нортерри.
Воїн Лютих виглядав враженим.
— О, то тепер у вас є королі?
Чужинці підійшли ближче, кожен з них був вищий за Колла. Їхні руки були голі, тому було видно бліду шкіру, але холод, здавалося, не діяв на них. Металеві пластини на їхніх обладунках виблискували памороззю. Поруч стояли страхітливі верхові тварини, кошлаті істоти, наче коні з білою шерстю, але з тліючими очима і широкими лапами замість копит.
Шторм відступив на кілька кроків назад, форкаючи. Головний Лютий підійшов до них.
— Я Рокк, головний воїн королеви Онн. Ми повернулися, щоб забрати те, що нам належить, і знайшли це несподівано дивовижне містечко.
Рокк поглянув на замерзлі тіла, вкриті снігом фігури Джакі та її чоловіка, фігури, які, вочевидь, були двома любими онуками Колла.
— Можливо, нам варто було залишити в живих більше людей як робітників. Це наш прорахунок, бо вони знадобляться нам на майбутнє. Ов, так багато часу минуло, відколи Люті мали людей за рабів, ми й забули, що з ними робити. І через те, що магія цієї землі настільки ослаблена, ми не можемо створити інших. Наші спроби були, — він чмихнув, — незадовільними.
Колл вирвав слова з горла.
— Ви їх убили! Мою доньку, моїх онуків — усіх у Лейк Бакал.
— Вони нам заважали, — стенув плечима Рокк. — Містечко нам заважало, та й ми маємо кращі плани на це місце. З півночі йдуть інші Люті, вони везуть будівельні матеріали та зброю. — Він пронизав Колла своїми крижано-голубими очима. — Нам потрібно звести укріплення, щоб підготуватися до майбутнього протистояння — фінальної війни проти піщаних Лютих.
Бойовий кінь злякано подався назад. Лютим це видалося вельми кумедним, але Колл побачив свій шанс. Він ударив п’ятами в боки коневі та закричав. Шторм поскакав галопом бічною вулицею, пробиваючись крізь сніг.
Колл знав, що мусить утекти, повернутися назад до Феллстаффа і подати сигнал тривоги по всьому королівству, щоб зібрати свою армію. Бойовий кінь, охоплений жахом, нісся галопом, і Колл тримався на ньому, однією рукою стискаючи меч. Його плащ шалено батожив по ньому зі всіх боків.
Будь-якої миті він очікував, що крижані Люті викличуть стіну холоду, яка охопить його, заморозить намертво, як це сталося з усіма мешканцями міста. Але він утік. Очевидно, Рокк та його супутники Люті не відчули в ньому загрози, і їм було байдуже, що саме він дізнався.
Наче божевільний, Колл летів з Лейк Бакал і від мертвої хватки льоду. Він міг думати лише про свою доньку та її чоловіка, двох онуків, знищене містечко. Фінальна війна...
Коли кінь цокотів копитами по замерзлій дорозі, моторошний холод у повітрі все посилювався, перетворюючи сльози на крижані стежинки на обличчі Колланана.
12
Коли грім вдарив знову, королевич Майдан закричав.
Із спритністю Хороброго Уто помчав коридором так швидко, як стріла, випущена з лука. Він схопив реймер, готовий затиснути стрічку навколо зап’ястя і запалити магічне полум’я.
— Королевичу! — він кинув погляд на Конндура, що біг слідом. — Я захищу його, Володарю.
Конн прослідував за ним, хоч із меншою поспішністю, уже здогадавшись, що сталося.
— Ти не можеш захистити його від гуркоту грому та спалаху блискавки.
Знадвору мигнула блискавка, освітивши дощ, що стікав по вікнах, і з кімнати королевича долинув іще один переляканий стогін. Двоє слуг, що працювали вночі, кинулися коридорами, стривожені криками.
Конндур знав, що Уто реагує занадто гостро, потураючи слабкості сина — і все це на очах у замкової челяді. Він швидким кроком рушив коридором, натягуючи на плечі підбитий хутром плащ, аби все ж виглядати як конаґ. Мандан також мусив цього навчитися. Зовнішній вигляд мав значення, а повагу потрібно заслужити. Як може народ Співдружності шанувати правителя, який увесь зіщулюється від удару грому? На щастя, лорд Кейд та інші важливі гості не бачили королевича в такому стані.
Мандан був вразливим юнаком, який занадто захоплювався живописом і читанням, дослідженням мап трьох королівств, вивченням історії, легендарних воєн Лютих, становленням людської цивілізації. Конн любив свого сина і спадкоємця, але хотів, аби юнак був сильнішим. Адан ніколи не став би ховатися від спалаху блискавки.
Уто першим дістався дверей, рвучко відчинив їх та увірвався всередину. Конн зайшов через якусь мить, але, як він і підозрював, нападників не було, небезпеки також.
Низьке полум’я вогнища освітлювало велике ліжко на чотирьох ніжках, вирізаних із темного дерева, матрац, укритий стьобаними ковдрами. На стінах висіли мапи трьох королівств, а також менші мали окремих повітів і детальна мала міста Конвера, розташованого у місці злиття двох річок, на якій були зображені вулиці нижнього міста, два прибережних райони та дороги, що вели до самого замку на високій кручі.
У кімнаті пахло скипидаром та олією. Мольберт стояв у робочій частині покою, прилягаючи до столу, заставленого банками олійних фарб, палітрами з мазками яскравих кольорів, численними пензлями. Картина, яку писав королевич, була майже закінчена — портрет прекрасної молодої жінки, хоча зображення мало передавало її красу. Мандан не був вражений чиєюсь черговою дочкою, що останньою була запропонована йому за жінку. На противагу цьому, портрет його матері Мейри, з її довгими червоними локонами, овальним обличчям, повними губами та алебастровою шкірою, що висів над ліжком королевича, зображував її значно красивішою, аніж вона була за життя.
Мандан зібгався на підлозі біля свого ліжка, намотуючи простирадла поміж пальцями, наче потопельник, що хапається за рятувальний трос, кинутий із човна. Вікна стугоніли від натиску дощу, а вітер свистів крізь щілину в рамі.