— Як і ти, — Адан стиснув її плече, і Пенда підійшла ближче, прихилившись до нього. Він довіряв відчуттям своєї дружини, знав, що Утауки мали особливу спорідненість із крихітними дещицями магії, що залишилася в землі. — Місто вже готується, але подивімося, що можна зробити за той час, який у нас ще залишився. Я покличу вартових Стяга, і ми зможемо об’їздити околиці одну за одною, пропонуючи допомогу.
Коли вони повернулися, щоб іти, огрядний чоловік із акуратною темною бородою увірвався крізь двері на майданчик.
— Що ти досі тут робиш, серденько моє? Кра, мерщій усередину! — Гейл Орр, батько Пенди, став жестикулювати давно загоєним обрубком лівої руки. Він носив сорочку з кармазинового[2] та чорного шовку, вільну шкіряну куртку без рукавів, підперезану на животі, і мішкуваті штани. Один із його передніх зубів був золотим, інші — яскраво-білими. — Коли ми жили в наметах каравану, такі хмари пилюки наводили жах на наші серця.
— Тоді радійте, батьку Орр, що ви покинули кочове життя й переїхали до нас у замок, — мовив Адан. — За цими стінами ми у безпеці, але я хочу вийти на коротке патрулювання, перш ніж буря вдарить по місту.
— Ти нічим не зарадиш, — чмихнув Гейл. — Залишайся тут і захищай мою доньку.
Пенда взяла короля за руку.
— Власне, я поїду зі своїм Старфоллом. Рушаймо.
Старого роздратували ці слова, проте Адан промовив примирливим тоном:
— Ви її не переконаєте, знаєте ж.
Буркочучи, Гейл окреслив швидке коло навколо свого серця і прошепотів:
— Початок є кінцем є початком.
Він прослідував за ними назад у замок і замкнув на засув дерев’яні двері.
Адан мовив:
— Пенда і я поїдемо назовні разом із вартовими Стяга. Мій народ повинен знати, що я дбаю про нього. — Його батько, конаґ усієї Співдружності, король серед королів, готував його до цього все його життя. — Вони досі вважають мене тут новим.
Гейл рушив перед ними кам’яними сходами вниз.
— Якщо ти збираєшся назовні, то я ліпше попрацюю всередині. Звичайно, замок не здує як намет, але в стінах повно тріщин і щілин, які може знайти буря. Містяни не завжди знають найкращий спосіб зробити будівлю надійною.
Ксар продовжував утримувати рівновагу на плечі Пенди, поки вони спускалися в донжон[3], де прислуга укріплювала зовнішні віконниці, а потім накривала внутрішні ґратчасті скляні вікна. Вони запихали ганчірки в тріщини, а тоді притуляли вуха до стін, аби почути, чи не задуває вітер ще десь.
Одинадцятирічний зброєносець Адана, відчайдух на ім’я Гом, поспішив до нього, його кучеряве темне волосся було скуйовджене, туніка скособочена.
— Володарю, чим я можу допомогти? Принести вам капці? Чаю до бурі? Чи...?
Адан підняв руку.
— Буря ще не тут, Гоме, і в нас ще є робота надворі. Ти матимеш, що робити, не сумнівайся.
Як молодший син одного з позбавлених влади регентів, Гом Сантіс працював удвічі більше, аби довести свою надійність. Зброєносець повсюди слідував за Аданом щодня, намагаючись завбачити потреби свого володаря і, здавалося, забуваючи, що король іноді потребує приватность Він постійно робив записи про улюблену їжу Адана, його улюблений колір та одяг. Зважаючи на старанність хлопця, Адан думав, що одного дня він зможе придатися для якоїсь посади в міністерстві торгівлі або податків.
Гейл Орр поклав велику руку на плече Гома.
— Ходімо, хлопче, допоможеш мені переконатися, що ці люди знають, як підготувати замок до бурі.
Залишивши свого ска на його стійці в головній їдальні, Пенда супроводила Адана до стаєнь, де їхні коні вже були осідлані, а вартові Стяга були готові вирушати. Худорлявий молодий солдат п’ятнадцяти років підвів двох гнідих кобил до короля та королеви. Молодий вартовий, у якому Адан упізнав Сінана, брата Гома, мав таке ж неслухняне темне волосся під шоломом зі шкіри та сталі.
— Ми підготували їх для вас, Володарю. Ми отримали звістку про ваш намір і не хотіли марнувати час.
Молодий вартовий допоміг королю сісти в сідло, а Пенда з граційністю танцівниці застрибнула на свою кобилу. Їхні коні очолювали процесію з дванадцяти вартових Стяга. Коли вони виїжджали зі стаєнь, Сінан стурбовано глянув на небо.
— Часу в нас небагато, Володарю. Вулиці вже напівпорожні, і хочеться бути за щільно замкненими дверима ще до того, як буря вдарить по місту.
Стиснувши коліна, Пенда змусила свою кобилу перейти на рись, а за нею рушили і всі інші. Копита коней цокотіли по вимощених бруківкою вулицях, що по спіралі збігали вниз від високого замку. Проїжджаючи повз головну арку, Адан поглянув на статую давнього короля Лютих, символічно повалену та залишену лежати на землі за межами замку. Раса Творців виглядала подібно до людей, але вони були більш гордовитими, з великими мигдалевидними очима, загостреними підборіддями, високими чолами, широкими грудьми. Цю статую привезли як трофей з одного зі зруйнованих міст Лютих, на які й досі можна було натрапити в цих землях, попри те, що минуло вже багато століть.
Баннрія була першим містом, зведеним людьми, які вижили після спустошливих воєн Лютих дві тисячі років тому. Люди підняли прапори нескорення на знак проголошення незалежності від раси Творців, а Люті давно зникли, ставши тепер радше легендами. Люди старанно відновлювали спустошені землі після нищівного магічного протистояння. Вони звели домівки та міста, але вже не як раби стародавньої раси, а як вільні люди.
Хоча роль короля й досі була для Адана новою, він відчував тягар історії, сліди якої бачив повсюди навколо себе.
На верхніх поверхах будівель із цегли й деревини мешканці замикали віконниці на засуви. Жінка у фартуху прибивала ляду до наполовину наповненої дощової бочки, аби вберегти воду від пилу. Двоє хлопців підтягнули візок до стіни свого будинку і перевернули його догори дном, щоб не здуло. Вони, схоже, були готові спокійно зустріти навіть велику бурю.
Адан та його супровід запропонували допомогу тим, хто цього потребував. Вони спішилися, аби допомогти власникам крамниць перетягти бочки, мішки з зерном або згорнуті килими. Оптимістично налаштовані гончарі вигукували про зниження цін, навіть попри те, що вулиці стрімко порожніли; один навіть спробував торгуватися з королем Аданом.
Їдучи верхи на гнідій кобилі, Пенда різко переводила погляд від однієї будівлі до іншої, ніби намагаючись відчути, які з них будуть найбільш вразливими. Вона помітила родину Утауків, п’ятьох мандрівників із маленького каравану. Вони згорнули намети і разом зі своїми кіньми намагалися знайти прихисток на вузькій вулиці. Адан зупинив коня і звернувся до Утауків:
— Не можна залишатися тут, просто неба. У вас не має ліпшого місця, аби перечекати бурю?
Ватажок каравану, чоловік зі сплутаним білим волоссям і пухнастою сивою бородою, низько пригнувся до свого коня.
— Тут краще, ніж серед пагорбів. Стіни достатньо захистять нас. — Він поглянув на Пенду й упізнав кармазиновий і чорний кольори її племені. — Ми лише вчора приїхали.
Пенда гукнула одного з вартових:
— Відведи їх до стайні в наступному кварталі, де можна зупинитися з тваринами. Там безпечніше, ніж на вулиці.
Перш ніж ватажок каравану встиг промовити бодай слово, Адан додав:
— Ми заплатимо власникові стайні, якщо він заперечуватиме.
Пальцем Пенда намалювала в повітрі коло, ватажок каравану зробив те саме у відповідь. Утауки зібрали свої торбини й пожитки, вдячні за такий жест, і поспішили за вартовим.
Сінан вказав на зловісне, ніби налите свинцем небо.
— Володарю, ми мусимо повертатися назад.
Пилюка кружляла в повітрі.
Адан глянув на вулицю, побачив, як останні кілька людей поспішають укритися в будинках, а останні віконниці зачиняються. Він кивнув.
— Наразі ми зробили все, що могли.
Пенда розвернула гніду кобилу і кинула швидкий погляд на свого чоловіка.
3
донжон: (від фр.