— Ти повинен був загинути в битві, — відрізав Брон.
— Я боровся з ним, та все ж вижив, — мовив Уто.
— Шкода, що я не бився, — простогнав Ондер. — Шкода, що я не помер. Але тепер я нічого не можу змінити.
— Ми можемо, — урочисто кивнув Уто. — Одним тим актом боягузтва ти стер свою спадщину, і ми тут, аби виконати завдання.
Ондер важко ковтнув.
— І я тут, щоб скоритися цьому.
Клеа барабанила пучками пальців по стільниці.
— Ти певен, що це необхідно, Уто? Він молодий, і його родовід сильний. Цього не робили багато років. Відколи Елліель...
— Злочин Елліель був настільки тяжким, що я зробив усе сам, — відповів Уто. — Але тут, у Конвері, я скликав усіх вас дев’ятьох. Чи є серед нас хоч один Хоробрий, хто не згоден з тим, що нам належить вчинити? — Він оглянув всіх, хто сидів за столом, переводячи погляд від одного обличчя до іншого.
Ондер чекав, на обличчі відбилася надія, проте жоден Хоробрий не висловився на його захист. Уто знав, що так буде. Плечі знеславленого юнака поникли.
Уто дістав шкіряний пакунок зі своєї вільної безрукавки і розгорнув його на столі, показуючи набір голок і два маленькі флакони з чорнилом, чорним і червоним. Побачивши їх, Ондер тихо застогнав.
— Твоя спадщина знищена, і вона буде забута, — сказав Уто. — Усі, хто зараз тут, пам’ятатимуть твій злочин боягузтва, ти ж пам’ятати його не будеш. Усе, ким ти був до цього моменту, кожен спогад, кожен вчинок буде стерто.
Інші Хоробрі підвелися під грюкіт стільців. Уто вийняв голки і сказав:
— Зв’яжіть йому руки. Нехай сидить тут, сам. — Двоє Хоробрих узяли Ондера за лікті і притисли його до великого міцного стільця в кінці столу, зчепивши зап’ястя. Він не чинив опору, але очі наповнилися сльозами.
Уто взяв голки, відкрив флакони з чорнилом.
— Я нанесу руну забуття на твоє обличчя, щоб усі бачили. Заклинання приживеться у шкірі та проникне у твій розум. — Він нахилився до обличчя юнака і тильним боком долоні витер сльозу, що котилася по щоці Ондера. Коли шкіра висохла, Уто занурив одну з довгих голок у чорне чорнило і проколов шкіру хлопця, він робив нові й нові уколи, виводячи хитромудрий візерунок більше години.
Через якийсь час від повторення цих рухів у нього заболіли зап’ястя, а пальці оніміли. Він наносив малюнок на щоку Ондера, щоб створити заклинання, яке отримає силу з крові Лютих, що тече в жилах цього юнака.
Знеславлений Хоробрий не стримував сліз. Уто перейшов на червоне чорнило, ігноруючи його сльози і продовжував виписувати татуювання. Поруч застигли свідки, урочисті і мовчазні, поки Уто завершував свою роботу.
Клеа взяла чистий аркуш паперу і детально записала історію боягузтва Ондера. Коли вона закінчила, то склала папір і запхала його в сорочку юнака.
— Через деякий час, трохи згодом, ти знайдеш записку. Ти прочитаєш, що накоїв, щоб знати, що сталося з тобою, але ти нічого не пам’ятатимеш. Це не благословення. Усю твою спадщину стерто.
Ондер не боровся з мотузками на руках, але плечі його здригалися. Він здавався повністю зломленим.
— Це покарання застосовується надзвичайно рідко і лише за найбільш непростимих обставин. — Уто знову занурив голку в червоне чорнило і нахилився ближче. — Коли я завершу цей рядок, руна забуття почне діяти. Ти більше не будеш Хоробрим. Ми заберемо твій плащ, твою кольчугу, залишимо лише одяг та реймер, але ти станеш порожньою посудиною, завжди маючи лише натяк на те, що втратив.
Він закінчив з’єднувати лінії заклинань у татуюванні, і бліда шкіра Ондера почала світитися. Чорнило диміло, поки пропалювало слід на шкірі, і юнак заціпенів. Його обличчя ніби згасло. Уто відступив, щоб оглянути свою роботу, потім кивнув. Так само, як він зробив з Елліель.
Хоробрі зняли реймери з поясів, і, коли від Ондера почулося незрозуміле бурмотіння, вони стиснули золоті браслети-манжети на зап’ястях. Коли потекла кров, вони звернулися до свого внутрішнього гніву, щоб запалити полум’я, яке охопило їхні руки. Усі разом дев’ять свідків-Хоробрих стояли з палаючими кулаками, що наповнювали світлом тьмяне святилище пам’яті.
Ондер кліпнув і сів рівно, намагаючись висмикнути рухи з мотузок.
— Що сталося? Хто ви? — Він обводив кімнату здивованим поглядом, вдивляючись у запалені реймери та Хоробрих. — І хто я?
— Ти ніхто, — сказав Уто. — Більше ніхто.
Усі разом Хоробрі загасили вогонь, а потім звільнили знеславленого юнака. Пізніше, знайшовши записку в сорочці, Ондер зможе знову і знову її перечитувати. І це все, що він зможе знати.
16
Гейл Орр ішов вулицями Баннрії, і його веселий настрій був лише маскою, що приховувала його справжні думки. Це не був звичайний день. Піщані Люті залишили над містом тінь.
На Гейлі була бордова туніка, що спадала нижче стегон, вишита символом кола. Початок є кінцем є початком.
У стародавньому, огородженому стіною місті люди ремонтували вікна і дахи після пилової бурі. Конюхи доглядали за кіньми, колісники ремонтували вози, ковалі вибивали своїми молотками різкий металічний ритм. Крамарі торгувалися з фермерами за кращі ціни на зимові гарбузи, моркву та картоплю, які вони везли на ринок із родючого передгір’я. Гейл потеревенив з торговцями, скуштував випічку та смажені кукурудзяні галушки у продавців, які виставили прилавки на великому ринку.
За роки, відколи Адан забрав трон у непопулярних регентів і малотямущого юного короля Буллтона, настрої в місті поліпшилися, торгівля розрослася, і каравани Утауків проходили через місто все частіше. Сьогодні він хотів поговорити з ватажком каравану, який щойно прибув із рівнини.
Поні Утауків та їхні коні були прив’язані біля водойм, а люди влаштували табір на вулицях та на площі. Утауки могли собі дозволити кімнати в найкращих заїжджих дворах, але вважали за краще спати надворі, де почувалися вільно. Цей караван не затримається в стінах Баннрії надовго, тому Гейл хотів почути від них новини якомога швидше.
В’ючні тварини тягли зв’язки мішечків з солодкими родзинками, рулони бавовняної тканини з півдня, міхи волоських горіхів, бочки, наповнені сидром, мішки смаженого насіння. На головній базарній площі караван звів яскравий шовковий намет для господаря каравану та його родини. Діти плескалися у водоймах та фонтанах.
Замолоду Гейл очолював багато караванів і морських походів, а тепер, завдяки одруженню Пенди та майбутній появі онука чи онуки, він із задоволенням залишався в Баннрії. Кра, він ставав м’якосердим!
Він підійшов до зеленого намету Меліка, ватажка каравану, і відкинув полог, щоб привітатися з бородатим неквапливим господарем. Мелік був широкоплечим чоловіком, одруженим удруге, і був дуже задоволений своїм життям. Він жестом запросив гостя сісти на подушку поруч, запропонував міцний чай.
Гейл усівся та вдячно погодився випити чаю.
— Отже, у вас була чергова успішна мандрівка по суші?
Мелік намалював коло довкола серця.
— Будь-яка мандрівка є успішною, коли ми приїжджаємо з неушкодженими товарами.
Гейл із обережним інтересом запитав:
— Чи бачили ви щось цікаве, чим хочете поділитися зі мною, або чи є щось, чим я можу поділитися з вами? — Утауки мали складну і неперевершену інформаційну мережу, яка була недоступна для сторонніх.
— Так. — Мелік зробив великий ковток чаю. — Я чув, що й ви бачили дивні речі в Баннрії. Люті з минулого? То це правда?
— Кра, я сам їх бачив. — Гейл додав меду до чаю, ніби це могло послабити гіркоту його слів. — Сотня з них з’явилася відразу після пилової бурі. Хто знає, скільки їх ще в Печі?
— Занадто багато, — пробурмотів Мелік. — Ми бачили знаки в небі. Наші ска розлетілися широко і далеко, обстежуючи місцевість, і коли ми проглядаємо зображення із закріплених на їхніх комірцях діамантів, що ми їх називаємо «сльози матері», то нас охоплює тривога. У південно-західних горах ми бачили банди, які нишпорили повсюди і які ми не змогли розпізнати. Вони можуть бути розвідниками Лютих. — Він допив чай з гучним сьорбанням і налив собі другу чашку.