Мандан неохоче вислухав те, що мав сказати його наставник.
— Одного дня я вирішу. — Уто сприйняв це як виклик для себе, тож мусив переконатися, що королевич краще зрозуміє найголовніше. Мандан раптом усміхнувся, бо в нього виникла ідея. — Можливо, допоможе, якщо я намалюю Міррабай і божка, щоб інші могли побачити жахіття, які ішаранці чинять у нас. Якщо ти докладно опишеш мені, що трапилося, усю кров і смерть, я зможу відобразити це. Я можу змусити всіх боятися ішаранців. — Тепер він звучав охочим діяти, зацікавленим. — Я ніколи не бачив справжнього поля бою.
— Будьте вдячні, що не бачили цього на власні очі. Міррабай колись був чудесним... — Він пригадав, як сонце вставало зі східного моря, а його світло розбивалося яскравими промінчиками та віддзеркалювалося на місто. Уто втримував цей гарний спогад, потім відкинув його, відмовляючись дозволяти ішаранцям руйнувати це видиво. — Ми маємо бути готові, якщо ці тварюки прийдуть сюди, до злиття рік.
Майдан сковтнув, наче ніколи не думав про таку можливість.
Уто зупинився біля товстих дверей, витяг із кишені залізний ключ і повернув його в замку.
— Якщо на нас коли-небудь нападуть, мій королевичу, ви повинні знати, яким озброєнням володіє Співдружність. Можливо, вам доведеться самому командувати арміями. — Простягнувши смолоскип, він зайшов до величезної кімнати з нерівною стелею, яку підтримували колони, розставлені на рівних проміжках. — У самій лише цій кімнаті достатньо сталі, щоб озброїти похідну армію. — Жовте світло відбивалося від незчисленних металевих лез, потемнілих від часу. — П’ятсот мечів прямо під рукою і ще тисяча в додаткових кімнатах під стрімчаком по всій його довжині. Ми також маємо укріплені склади, розподілені по всьому місту Конвера.
Зацікавлений, всупереч самому собі, Мандан пішов за Уто. Піднявши свій світильник, він зупинився подивитися на стійку з десятьма піками, що стояли вертикально.
— Усе це залишилося від війни мого батька, правда?
— Так, тисяча кораблів привезли цю зброю додому з Ішари після смерті Болама, і вони, ймовірно, залишили стільки ж у трупах ворогів. — Уто відчув, як у грудях посилився гнів, але він не міг заперечувати свого вдоволення. Він копнув бочку, наповнену різноманітними частинами обладунків, і взяв собі на замітку, що їх потрібно почистити, відремонтувати, посортувати. — У нас є шоломи та щити, списи, булави, бойові сокири. В інших кімнатах зберігаються тисячі стріл з оперенням та арбалетні стріли, довгі луки та арбалети.
Мандан узяв важку зброю.
— І бойовий молот, як той, що використовував мій дядько Колланан.
— Кожна зброя має точну назву, конкретний спосіб використання, певний метод навчання володіння нею. Ви повинні все це знати, і я навчу вас. Зроблю вас жорсткішим. — Мандан виглядав ошелешеним, і Уто тихо додав: — Але не все одразу. Почнімо з простого. — Він вивів королевича з кімнати арсеналу та замкнув за ними двері. — Ходімо оглянемо околиці з висоти. Це дасть вам краще розуміння того, наскільки вигідною для оборони є Конвера.
Уто пішов до зовнішніх стін стрімчака, до великого захищеного ґратами вікна, звідки вони могли дивитись на скелі аж до річок унизу. Мандан потряс залізними прутами, зачарований висотою.
— Ці решітки призначені для того, щоб зупинити загарбників? Ніхто ж усе одно не зможе піднятися сюди з річки.
Уто знав, що будь-який Хоробрий за необхідності може видертися на скелю.
— Існує ще тридцять таких отворів угорі та внизу стрімчака, щоб стерегти обидві ріки. Звідси захисники можуть скидати брили, пускати дощі стріл і підпалювати будь-які ворожі судна, що підніматимуться з моря по з’єднаній річці. — Його ніздрі роздулися, коли він глибоко вдихнув. — Того дня, коли я побачу ішаранські кораблі, що пливуть угору рікою, я знатиму, що ми, Хоробрі, підвели Співдружність. — Його рука повільно опустилася до прикріпленої збоку золотої стрічки, даючи змогу пальцю торкнутися гострих країв, які могли пити кров.
Мандан помітив цей його рух.
— Ти захистиш нас своїм реймером. Ти врятуєш мене.
Уто зняв металеву стрічку з викарбуваним на ній заклинанням і простяг її.
— Хоробрий повинен використовувати реймер тільки у крайніх випадках. — Очі королевича розширилися, але він боявся торкнутися реймера. — Ми тут самі, мій королевичу. Дозвольте мені показати, що ми можемо робити. Навіть Хоробрий не може запалити вогонь отак запросто.
Він прилаштував золоту манжету навколо зап’ястя і міцно затиснув її. Намистинка темно-червоної крові з’явилася з-під гострих золотих зубців, і навколо обідка загорівся язик полум’я, підживлений паливом його магії та гнівом у крові.
Коли Мандан відступив, Уто посилив свій гнів, і полум’я зросло, огортаючи його руку, тоді він розпрямив пальці, утворюючи набагато яскравіший вогонь, ніж давав той смолоскип, який він узяв із собою в тунелі.
— У багатьох людей є та чи інша частка крові Лютих. Наші творці заводили коханців серед людей, особливо в останні роки війни, коли їм потрібно було плодити більше бійців. Минули покоління, і багато людей по всій землі навіть не знають, що в їхніх жилах тече кров Лютих.
— Але Хоробрі знають, — мовив Мандан.
— Ми залишаємось настільки чистими, наскільки це можливо, напівкровками такими ж сильними, як наше перше покоління. Хоробрі можуть використовувати деяку магію Лютих... зокрема цю.
Уто підняв руку і спостерігав, як яскраве полум’я випалює повітря.
— Боги створили Лютих, а потім Люті створили людей, проте Люті ніколи не поводилися з нами як доброзичливі творці. Ми були для них нічим, але їх уже давно немає. Ми самі, королевичу. Ми живемо своїм життям і творимо свої спадщини. — Реймер став світлішим, полум’я розширилося. — І ми не створюємо мерзотних божків, як це роблять ішаранці. Наша раса вже давно має все, що нам може знадобитися.
Стиснуту енергію реймера було складно контролювати, вогняне лезо стало довшим. Уто просунув палаючу руку між ґратами, де вогонь реймера міг тріскотіти і вириватися назовні під відкритим небом.
Зосереджуючись на своїй ненависті до ішаранців, які вбили його сім’ю і спаплюжили історію світу, Уто посилив полум’я до розжареного білого батога, що потріскував під відкритим небом. Далеко внизу річкові човни пливли по Блакитноводій, і він бачив на палубах крихітні фігурки, що вказували на нього.
Мандан набрався хоробрості, простягнув руку й торкнувся руки Уто. Небезпечна зброя його заворожила.
— Навіщо нам це потрібно, якщо Співдружність ні з ким не воює?
Уто прийшов до тями, і лезо реймера згасло до мерехтливого кільця навколо манжети. Він погасив полум’я і відчепив реймер, але з ран усе ще сочилася кров.
— Ми можемо бути у стані миру, але марно сподіватися, що так буде завжди.
21
Коли жрець Кловус попросив зустрічі з емпрою для обговорення майбутнього Ішари, Ілуріс зрозуміла, що він хоче зібрати велелюдне засідання у тронній залі палацу, щоб влаштувати цілу виставу. Він очікував, що буде оточений вельможами та придворними, представниками духовенства та сотнями глядачів. Він добивався свого завдяки тій увазі, яку отримував під час таких подій.
Натомість Ілуріс відповіла нетерпеливому гінцеві доброзичливою посмішкою.
— Я відразу поговорю з ним. Перекажи Кловусу, щоб чекав на мене у придворних садах, де я насолоджуюся квітами і де ми зможемо спокійно поговорити, — тільки ми удвох. Кактуси починають цвісти.
Як верховний жрець, Кловус був наймогутнішою людиною в тринадцяти округах, і вона мусила ставитися до нього з обережністю. Його влада над храмовими божками робила його тим, на кого слід зважати, корисним союзником... але тільки якщо він вирішив бути союзником. Два його попередники знали своє місце і приймали її як політичну правительку Ішари, і Кловус також мусив зрозуміти, якою є належна ієрархія. Не можна було дозволяти йому думати, що емпра в нього на побігеньках, і він, звичайно, не міг втягнути Ішару у війну лише тому, що йому захотілося похизуватися своїми божками.
Гонець затнувся, крутячи в руках амулет чину, який висів на ланцюжку навколо шиї.