Уто усвідомив їхню вразливість.
— Тут нам його не побороти!
Вони з Ондером стрімголов помчали до берега, коли божок врізався в пірс, розкидаючи навсібіч дошки та палі. Зловісна сутність продовжувала рухатися вперед, топила кожен човен і трощила на друзки сараї з припасами та будиночки для човнів.
Діставшись твердої землі, Уто високо підняв свій запалений реймер та приготувався зустрітися з тварюкою, що наближалася до нього. Він відчув напад атавістичного страху, але переборов його. Поруч із ним стояв нажаханий Ондер. Рука молодого хлопця яскраво сяяла, закручуючи полум’я у палаючий батіг.
Тварюка не мала природного походження. Божок був істотою за межами їхнього розуміння, силою, що не мала крові. Уто навіть не був певен, чи це створіння може померти. Але хай там що, він був Хоробрим і спирався на свою магію, посилюючи вогненний батіг. Гукнувши Ондера, він побіг просто на безтілесну сутність, коли та вдарила по коптильнях і халупах у доках, підкидаючи шматки деревини в повітря, топлячи містечко у вогні.
Ішаранський корабель був достатньо близько, відтак нападники почали пересаджуватися у висадкові човни та гребти в напрямку берега. Вони підняли свої криві мечі, вигукуючи образи та погрози, атакуючи містечко на березі гавані. Проте страхітливий божок зробив за них більшу частину роботи.
Істота, змінюючи свою подобу, виказувала шалені емоції та роздирала повітря виючими вітрами. Шлюпка злетіла в повітря й врізалася в берег, щойно Уто встиг відскочити вбік. Він звівся на ноги і твердо став на землю, б’ючи реймером наче батогом.
— Зупинися!
Він спрямував дещицю магічного вогню в драглисту сутність. Вона розпростерла руки та щупальця з рідкої пари, проте сяючий реймер зашипів і вогонь зник. Божок затремтів.
— Я не вірю в тебе, мерзото, — закричав Уто.
Ішаранці володіли якоюсь порочною силою у своєму новому світі, здатністю створювати власне божество як конструкцію сліпої віри, яку малювала їм їхня уява. Але не в Співдружності, не у Міррабаї. Істота не належала цьому узбережжю.
Уто боровся з божком і скеровував на нього свій запалений реймер. Вогняний батіг витягся з його руки, аби розрізати складові божества на пару та водяний пил. Божок кинувся ближче до нього.
— Ондер! — закричав Уто. — Допоможи мені!
Однак інший Хоробрий застиг, мов статуя, з наполовину піднятою рукою, його реймер зашипів, а хлопець лише витріщався на нього.
Божок лупив Уто своїм напівматеріальним тілом і відкинув його легко, наче вітер, що розкидає солому. Уто вдарив своєю вогненною рукою, але розпечений батіг не наніс істоті смертельного удару. Шалена сутність знову вгатила по ньому і високо закрутила у вихорі, знову і знову перекидаючи в повітрі.
Важкий плащ Уто і кільчаста броня ледь захистили його, коли він упав на критий деревом дах. На якусь мить він втратив свідомість, тоді повільно став сповзати з даху, силкуючись відновити контроль над своїм тілом. Він відчував біль від численних ран, котячись, ковзаючи, і, тільки коли звалився з краю даху, схопився за ринву, спинивши падіння.
Поки він тримався, намагаючись зорієнтуватися, він побачив Ондера на вулиці внизу, недалеко від знавіснілої нематеріальної істоти. Молодший Хоробрий розвернувся і тікав, біжучи в протилежному напрямку від місця, де зосередилися містяни.
Уто не міг зрозуміти або повірити в те, що бачив, а тоді відчув, як серце стиснулося від чорного розчарування.
Божок протаранив наступне складське приміщення, наче ураган, рівняючи стіни з землею, підкидаючи в повітря довгі дошки, викорчовуючи опорні колоди. Рибацькі снасті, натягнуті на стійках для ремонту, літали, наче величезне павутиння, і падали сплутаними клубками. З приливом енергії сутність просувалася глибше в місто, підпалюючи дахи. Полум’я перекидалося з одного будинку на інший, коли сутність шалено сунула вперед.
Покинутий своїм боягузливим супутником, але не бажаючи здаватися сам, Уто відпустив жолоб і важко впав на вулицю, зігнувши коліна, а його броньований плащ розпростерся навколо нього. Біль від зламаних ребер і тріснутого черепа розійшовся тілом, проте він відігнав переляк безжалісною зневагою до власної безпеки. Бій ще не закінчився. Його реймер так і був пристебнутий навколо зап’ястка, хоча магічне полум’я зійшло нанівець, коли він на коротку мить втратив свідомість. Кров досі юшила з-під золотих зубців, і він стиснув металевий браслет, знову викликаючи полум’я зі свого спадку Лютих. Рука загорілася очищувальним вогнем.
На вулицях Міррабая мешканці билися з ішаранськими солдатами, які швидко сходили на берег зі своїх висадкових човнів після лютування божка. Бігаючи від будівлі до будівлі зі смолоскипами в руках, нападники підпалювали все нові будинки. Вони вступали в бій з рибалками, човнярами та крамарями. Багатьох убили, а деяких лупили дубинками та ловили сітками, тягнучи їх до своїх човнів. Уто стало кепсько від самої думки про те, що вони можуть вчинити з полоненими.
Його зір затуманився страшним червоним серпанком, коли він подумав про свою дружину, яка у свій час стикнулася з дуже схожою долею. Він знав, що Марека напевно дала відсіч і вбила багатьох, намагаючись захистити їхніх доньок. Принаймні вони загинули, їх не забрали із собою, щоб зґвалтувати або зробити рабинями — або й гірше — принести в жертву божку.
Саме тому Хоробрі заприсяглися століттями вести війну помсти проти ішаранців...
Дика тварюка продовжувала шаленіти, руйнуючи міську дзвіницю та приглушуючи заклик до зброї своїм ревінням та гуркотом. Несучись вулицями, сутність зруйнувала святилище пам’яті Міррабая, де зберігалися імена всіх, хто колись жив у місті, включаючи Мареку та дівчат.
Тепер, борючись самітно, коли його боягузливий супутник утік, Уто помчав за божком, яскраво розпалюючи свій реймер. Нападники розійшлися вулицями, захоплені власною битвою. Ішаранські солдати лежали мертві на вулицях, поруч зі ще більшою кількістю мертвих містян, і, хоч покинутий Хоробрий міг убити десятки ворогів, він знав, що найбільшу небезпеку становив божок.
Він знову напав на божка, кидаючи вогонь реймера крізь його ледь реальне тіло. Божок ослаб від використання гніву, і поновлена лють Уто продовжувала ушкоджувати його. Мерзота стала меншою, менш щільною. Коли божок покинув береги свого континенту, він більше не мав рідної магії, якою міг живитися, і Уто знав, що ішаранці не зможуть відновити силу сутності новими молитвами та жертвоприношенням.
Задоволена смугою руйнувань, завданих портовому місту, дика сутність, кружляючи, повернулася до краю води, потребуючи повернення до сховку на ішаранському військовому кораблі. Розтягнувшись, страхітлива істота перекинула одну зі сторожових веж, скинувши її сигнальний вогонь у затоку. Істота стала млявою, наче знала, що їй не місце у Співдружності.
Відступивши, божок зрештою втік, але Уто хотів крові, він бажав особистої помсти. Він спрямував свою жорстокість на ще живих солдатів ворога, діставши бойовий ніж, обраний з багатьох видів зброї, що висіла у нього на боці, і посиливши батіг реймера. Навколо нього горів Міррабай, і він кинувся у бій зі звичайними супротивниками, не звертаючи уваги на свої рани. Він убив п’ятьох ішаранських солдатів, не відчуваючи при цьому радості від перемоги.
Уто продирався до задимлених, розбитих причалів, де у воді навколо корабля нападників плавали уламки розтрощених човнів. Тепер, коли магічний вітер ущух, вітрила в червону смужку обвисли. На носовій частині військового корабля стояв кремезний лисий жрець у каптані темно-синього кольору, спостерігаючи за метушнею з безпечної відстані.
Жрець вдарив у гонг, скликаючи ішаранців назад на борт. Ясний металічний звук пролунав навіть гучніше, ніж крики поранених і брязкання мечів. Останній нападник заскочив у висадковий човен, і той повеслував до військового корабля. Принаймні десятьох полонених з Міррабая вже затягли на корабель.
Божок відреагував, наче домашній улюбленець, покликаний до вечері. Він стрибнув у воду, рухаючись до ішаранського військового корабля. Залишаючись страхітливою, істота відчутно здрібніла, стала значно меншою, ніж була. Вона запливла у відкриту кришку люка на рівні ватерлінії та потрапила у трюм, залишаючи по собі каламутні, спінені сліди.