Візник повернувся, щоб подивитися на неї. Його обличчя було жорстким, а у вусах змішалося чорне й сиве волосся. Коли він непевно посміхнувся, вона побачила, що бракує одного переднього зуба.
— Мені сказали, що ти прокинешся, перш ніж дістанемося міста. Це все, що я маю тобі передати. — Коли він кивнув, краплі дощу рясно закрапали з краю капелюха. — Хоробрий сказав, що ти тепер сама по собі.
Відмовившись відповідати на її подальші запитання, він зупинив втомленого старого коня на околиці міста і наказав Елліель вилізати з воза. Але вона не знала, хто вона така, знала лише, що звати її Елліель. Вона торкнулася щоки і відчула пекучий біль.
— Що це таке?
— Не надто привабливо, це я точно можу сказати, — відповів візник. — Наче руна заклинання, але я не знаюся на таких речах.
Вона ще щось його питала, але чоловік поїхав собі в місто з вантажем картоплі. Ховаючись від дощу, Елліель зайшла до корчми, де на неї витріщилися люди. Їй просто хотілося перечекати цей дощ там, де можна було би подумати. Корчмар велів їй знайти сарай і там обсихати із тваринами, але коли Елліель знайшла кілька монет, що їй залишили, то заплатила за чашку бульйону і присіла біля вогню.
Саме тоді вона виявила лист, написаний Уто, в якому описувалося те, що вона зробила, і було сказано, що він визнав її винною.
Як мандрівна Хоробра, Елліель служила у фермерських містечках на півночі сільських повітів Остерри. Одного дня, знавіснівши від сильної лихоманки, вона упала в криваву лють. Вона запалила реймер і вдарила по школі, використала свою вогненну руку, щоб розправитися з усіма — шістнадцятьма хлопчиками та дівчатами, разом з їхнім учителем.
Згідно з листом, прийшовши до тями після лихоманки, Елліель була в такому відчаї, що намагалася накласти на себе руки, але Хоробрий Уто прибув дуже вчасно. Він схопив її, обеззброїв, а потім сам оголосив вирок. Прийнявши його рішення, Елліель дозволила витатуювати руну забуття на обличчі, стерши свій спадок.
Того дощового дня, сидячи біля теплого вогню в корчмі, вона знову і знову перечитувала жахливе повідомлення, вбираючи слова прокляття Уто, намагаючись запам’ятати кожну мить. Вона хотіла зім’яти лист і кинути його в полум’я, проте не наважилася. Цей документ був усім, що вона мала зі свого минулого. Довелося його зберегти...
Тепер, дивлячись у вічі начальникові шахти через його стіл, Елліель сказала:
— З того моменту я живу своїм власним життям. Я блукала по Співдружності і вже деякий час перебуваю на Хребті дракона. Просто виживаю.
Вона знаходила роботу в містах, іноді лише на день-два, іноді на місяць або більше. Час від часу Елліель пропонувала свої послуги бійця або охоронця, бо була колишньою Хороброю, але уникала такої роботи, якщо лише могла, побоюючись, що знову може знавісніти. Що, як вона втратить контроль? Хто зможе захиститися, якщо вона знову запалить свого реймера і піде лютувати?
Шістнадцять маленьких хлопчиків і дівчаток, усі загинули разом зі своїм учителем...
— Я сильна і буду старанно працювати, пане, — запевнила вона.
— Дозволь мені самому прочитати записку, — мовив Галліс. — Я знаю: вона досі при тобі.
Вона не стала опиратися й віддала йому папірець. Чоловік примружився, читаючи слова, густі брови зійшлися на переніссі, суворе обличчя ще більше спохмурніло. Його обличчя було сповнене питань та сумнівів, коли він віддав їй записку.
— Я дійсно не пам’ятаю нічого з того, що робила, — наполягала вона. У неї не було ні сили, ні бажання брехати.
— Хоробрих завжди вважали благородними, — відказав чоловік. — Ти все ще мусиш мати якусь іскру всередині себе. Зараз добре почуваєшся?
— Відколи я прокинулася в тому возі, більше ніколи не... хворіла.
Він важко сперся на невеликий письмовий стіл, деревина під ним рипнула.
— Якщо ти даси мені якийсь привід чи бодай натяк на неврівноваженість, я тебе позбавлюся. Внизу в шахтах усі покладаються один на одного.
— І вони можуть покластися на мене так само, як я покладатимуся на них.
Галліс знову кивнув і записав її ім’я у книзі.
5
Стоячи перед Лютими, що виникли з пилової бурі, Адан змусив себе зустріти чужинців із прямою спиною і розправленими плечима. Я — король Адан Старфолл. Його народ потребував від нього прояву стійкості.
Люті створили людський рід, а потім ледь не рознесли світ своїми нескінченними війнами, які вели, щоб знищити один одного і вбити легендарного дракона. Вони зникли тисячі років тому, і від їхнього повернення не можна було очікувати нічого доброго.
Коли біля воріт оточеного стінами стародавнього міста запала тиша, верхові рептилії заворушилися, різко висовуючи свої чорні язики з широких пащек. Жінка королівської крові, що сиділа на найбільшій рептилії, розглядала молодого короля очима кольору бурштину. Її довге жовте волосся відблискувало металом. У правій руці вона тримала трикутний зелений щит, схожий на панцир якоїсь велетенської рептилії-хижака.
Одні Люті, моторошного виду, сиділи верхи рівно і непорушно, вбрані у коричневу шкіряну броню, вкриту лускою. Вони носили цілий арсенал гострої зброї: довгі списи з держаками, скрученими в тугу спіраль, кинджали, які, здавалося, були вироблені з кристалізованої білої кістки або осколків маслянистого чорного обсидіану[7]. Інші Люті, що явно належали до інакшої касти, були беззбройні, голови виголені, обличчя похмурі; вони носили важкі шати з коричневої шкіри з викарбуваними на них повторюваними заклинаннями.
Пенда та її батько стояли просто за Аданом біля міської брами, оточені півколом знервованих вартових. Її ска тривожно крякнув, ховаючись за її шию і обережно визираючи з-за її голови.
Адан зробив крок до чужинців, зберігаючи нейтральний і твердий тон:
— Я — король Судерри. — Золота жінка, здавалося, чекала від нього чогось більшого. Давним-давно Люті очікували, що їхні підлеглі схилятимуться перед ними, проте Адан зустрів її як рівний, що вивело її з рівноваги. — І я знаю свою історію. Ви Люті?
Жінка відповіла:
— Ми й не думали, що нас забули. Я — королева піщаних Лютих By, ми прийшли з глибокої пустелі. — Ноти втіхи звучали в її виразному голосі. — Ми хотіли побачити, що ви зробили з цією землею за нашої відсутності, бо ви можете нам знову знадобитися.
Незважаючи на тепле сонячне світло, спиною Адана пробіг холодок. Уся історія та легенди, які він знав, постали перед його внутрішнім поглядом. Твердо стоячи на своєму, він сказав:
— Минуло дві тисячі років. Ми вижили і допомогли землі відновитись після того, як ви майже знищили світ.
В голосі By прозвучала туга:
— Та все ж вона потерпає. — Вона перекинула довгу голу ногу через спину ящіркоподібної істоти й опустилася на запилюжену дорогу. — Я рада, що ми знайшли вас. Ми маємо багато що обговорити, ваша раса і моя. — Вона вказала на товсті стіни з пісковика, багатолюдні будівлі Баннрії і високі вежі. Барвисті прапори після бурі вже знову були напнуті, хоча багато дахів ще потребували ремонту. — Ви правите цим місцем? Ви його збудували?
— Мої предки збудували його давно, після воєн. Саме так наша раса пережила найважчі часи.
— Цікаво, — її бурштинові очі зблиснули. — Супроводьте нас у ваше місто, щоб ми могли обговорити важливе питання. Ваш світ скоро знову зміниться, і нам потрібно зробити вам пропозицію. Важливу пропозицію.
Двоє вершників біля неї також спішилися — високий, зухвалий Лютий, який міг би бути братом By, та лисий літній чоловік з обличчям у глибоких зморшках, одягнутий в шкіряні шати, оздоблені тисненням. За ними ще п’ять піщаних Лютих злізли зі своїх ауґів.
Пенда взяла чоловіка за руку, що надало йому неабияких сил. Стоячи коло нього, вона промовила ясним голосом:
— Ми вітаємо Лютих для відкритого обговорення, але не всю вашу армію. — Вона вказала на сотню озброєних воїнів, що сиділи верхи на ящерах. — Вони повинні залишитися за стінами міста.
— Вся наша армія? — By кинула байдужий погляд на численних піщаних Лютих на масивних ауґах. — Але це всього лише найменша почесна варта! Колись наші армії вкривали землю, як сарана, до самого горизонту, вступаючи в бої з крижаними Лютими. — Вона розчаровано чмихнула. — Якщо ви непокоїтеся з приводу такого маленького загону, то тоді, можливо, ви взагалі не зможете нам допомогти.